- Нове життя - https://nz-ir.com -

ЖИГОВИЧ

Це ім’я по-батькові Петра Жиговича давно вже стало прозивним серед друзів, знайомих, колег, підлеглих і, як не дивно, навіть у колі сім’ї. Погодьтеся, таке не часто зустрінеш. Ні, це прояв панібратства. Це – щось подібне до статусного, якісного і водночас виключного, ексклюзивного, притаманного саме цій людині, цій особистості.
Прізвище Горзов у Білках одне із найпоширеніших. Але вже з дитячих літ їх родина була знана. Цьому звичайно, перш за все, сприяла посада матері Ганни Денисівни. Вона працювала бухгалтером філії Іршавської заготконтори, а згодом головним бухгалтером Білківського споживчого товариства. На селі, а ще такому великому як Білки, та багатому на знаних і навіть знаменитих людей, подібний соціальний статус давав чималі преференції, які водночас супроводжувалися чи не більшими вимогами до моральних якостей. Паралельно подібні критерії переносилися і на трьох синів, а особливо на старшого Петра.
Навчання у тоді ще восьмирічній школі у присілку Ковбасово і дотепер має вплив на життя Петра Горзова. Завдячуючи багато в чому саме Петру Жиговичу, вона стала загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів. А вплив ще і в тому сенсі, що залишилися довірливі зв’язки із багатьма друзями того часу, серед яких чимало представників одного із таборів, де проживає ромське населення. Для них звернутися за допомогою до нього і тепер вважається звичною справою, і при цьому практично ніколи не буває відмови.
Шлях у самостійне, а відтак майже доросле життя розпочався для Петра Горзова доволі рано. Відразу після закінчення восьмого класу він поступає у Чернігівський юридичний технікум. Це було неповних чотири десятиліття тому. Інколи Петро Жигович, згадуючи той період свого життя, не промине розповісти про один випадок. Одна із студенток технікуму піддалася спокусі та взяла недозволену річ. Вартість її по суті була мізерною у грошовому еквіваленті, але тим не менше дівчину виключили із навчального закладу. Понад усе окрім професіоналізму у майбутніх юристів виховували ще й чесність і добропорядність. Прищеплені таким чином ці риси у Петра Горзова лягли на природні дані характеру та результати сімейного виховання.
Служба в арміі, а після мобілізації з лав армії, робота у службі соціального забезпечення в сусідньому Берегівському районі на посаді старшого інспектора по працевлаштуванню інвалідів.
Згодом повернувся у Іршаву у фінансовий відділ райвиконкому. Був тоді одним із наймолодших, якщо не наймолодшим працівником у цій солідній установі.
Черговим і знаковим етапом у його житті стала робота у новоствореній податковій інспекції Іршавського району і паралельно навчання в Ужгородському державному університеті на економічному факультеті. Справа була новою та майже незнайомою не тільки для молодого податківця Петра Жиговича Горзова, а практично для всього колективу інспекції. Та недарма ж говорять: юність міста підкорює. Так і в цьому випадку. Серед своїх колег, в тому числі старших, Петро Жигович виділявся по-особливому. Старанність, пунктуальність, вміння розв’язувати складні завдання, знаходити вихід із неординарних ситуацій вже тоді було йому притаманне. А такого було чимало в період становлення цієї надзвичайно важливої державної структури. Отож його і призначили керівником одного із провідних відділів, а саме відділу податків з фізичних осіб.
Ще з біблейських часів за представниками цієї професії міцно вкоренилася не надто добра слава. Митарів, якщо й поважають з огляду на необхідність їх у державі, то полюбляє вже мало хто. Така реальність і від цього нікуди не дітися. Так от, за всі роки служби на цій посаді, Петро Жигович зумів не нажити не те, що ворогів, а навіть недоброзичливців у середовищі підприємців. А ця публіка – та ще та робота, – не з легких. Чимало часу доводилося відривати від молодої сім’ї і тут надзвичайно важливу роль уже відігравав характер його дружини, Ганни Михайлівни, яка не те, що терпіла всі ці втрати, але ще й з розумінням сприймала їх як неминучу супровідну у цій сфері діяльності. У Петра Горзова ще й донині чимале число добрих знайомих у бізнесовому середовищі з тих нелегких і складних часів.
І все-таки робота в Державній податковій службі виявилася для цього молодого, але вже цілком досвідченого фінансиста лише черговим етапом до основної, як згодом виясниться, справи всього його життя. Вірніше навіть буде сказати, до його долі.
У 1995 році йому, молодій за віком людині, але вже маститим фінансистом пропонують очолити нову, незнану до цього в країні фінансову бюджетну установу на рівні району – Відділення Державної казначейської служби в Іршавському районі. Що це значило? Найперше – вчитися самому, вчити підлеглий колектив, навчати взаємодіяти партнерів, клієнтів, а це сотні, якщо не тисячі людей. Людей різних за віком, досвідом, характером, здатністю освоювати нове у бюджетній справі, новітні технології, механізми проведення взаєморозрахунків із державою, міжбюджетні трансферти, працювати із субвенцією та й багато чого іншого, на чому розуміються тільки вузькі спеціалісти, та ті із бізнесменів, кому доводиться мати справу із бюджетними коштами. Написані далі рядки – не потік славослів’я, а реальність і не завжди вона така блискуча і рівна, як здається на перший погляд. Констатуємо кілька таких красномовних фактів. Петро Жигович Горзов не найстарший за віком у системі Державної казначейської служби в Закарпатській області, але він єдиний (тьфу-тьфу-тьфу), щоб не зурочити, хто очолює структурний підрозділ з часу його створення. Під опікою його як керівника, це все не дивлячись на молодий вік самого, «виросло» кілька тепер уже рівних йому по статусу колег – керівників таких самих районних відділень. В цьому плані, та й далеко не тільки в цьому, – він молодий та ранній.
За цей час на рівні області змінилося кілька керівників, а що вже говорити про керівників районного рівня – голів райдержадміністрації і районної ради набереться до двох десятків, не говорячи вже про тих, хто очолював державні установи нижчого рівня. Читач може спокійно уявити, що це були люди молоді і передпенсійного віку, з різним управлінським і життєвим досвідом, характерами, фаховими знаннями, неоднаковою підготовкою, амбіціями і так далі, і тому подібне. Дехто вважав своє слово чи рішення беззаперечним і не підлягаючим обговоренню, дехто навпаки, нерідко вважав за потрібне порадитися перед тим, як прийняти рішення, у фінансовій частині якого не завжди все було чітко і ясно.
Всі, бодай мало хто знає Петра Жиговича, відзначають його м’який характер. Та мало кому відомо, що він стає жорстким і непоступливим, не дивлячись на ранги і посади, коли мова заходить про дотримання норм і законів у бюджетній справі. Водночас йому притаманна надзвичайно рідкісна для людей його рангу риса характеру. Він охоче допомагає, підказує нехай неординарні, але проте законні підходи до вирішення складних питань. Здається, що не признаючись у цьому навіть самому собі, він такими своїми вчинками потай пишається. Далеко не найгірша для гонору причина.
Є такий вислів: це в нього в крові. Цілком не виключено, що це саме той випадок.
Не будемо заглиблюватись у далеку історію, тільки впродовж цього року, року війни, Петро Жигович, офіційно не записуючись у волонтери, реально долучається до збору коштів на придбання автомобіля білківчанам – бійцям-фронтовикам, висилання на передову теплих речей, домашніх харчів, які приємно урізноманітнюють раціон бійців. До нього вільно заходять як у робочий кабінет так і додому, щоб розв’язати ту чи іншу проблему.
Можливо саме тому йому вдавалося бути обраним депутатом Іршавської районної ради чотирьох останніх каденцій. Повірте, в історії колишнього нашого регіонального органу місцевого самоврядування аналогічних прикладів не так уже й багато.
Тепер не так багато людей пам’ятає, але у свій час Петро Жигович Горзов був серед майже десятка самовисуванців у кандидати в народні депутати України по Іршавському 171-ому виборчому округу. Період ейфорії від отриманої Україною незалежності, певна наївність у рівні можливості та й ряд інших факторів вписали ім’я цього білківчанина і ще декількох його масштабу і політичної ваги іршавчан – жителів району – на подібну акцію. Допоки живуть такі люди, із подібним світосприйняттям, ми не маємо права втрачати надію на побудову в нашій державі справедливого суспільства із демократичними устоями.
Портрет Петра Горзова аж ніяк не може бути виконаний у 2-D форматі. І в 3-D – також. Набагато більшим і складнішим він мав би бути. Наскільки нам це вдасться, судити самому Петру Жиговичу та його рідним і близьким. А от не згадати його любов до спорту було б недоречно. Ще донедавна він активно і успішно виступав на спартакіадах за команди державних службовців РДА та за депутатів місцевих рад у змаганнях із настільного тенісу та шахів. А щодо футболу, то про це годі й говорити.
Петро Жигович народився 1-го січня. Для повноти характеристики можемо додати до цієї приємної для всіх дати – Нового року – неодноразово бувало так, що П.Ж. Горзову доводилося зустрічати ці сімейні свята на роботі з колективом, бо в інакшому випадку чимало колективів бюджетників, або тих, хто виконував для держави певні види робіт чи надавав відповідні послуги, залишилися б без коштів.
У Петра Жиговича дуже багато друзів різного віку, а серед них і літнього віку. Та з усіма наш іменинник має про що поговорити: старших вислухає, меншим порадить, а при можливості кому потрібно і допоможе.
Дуже хотілося б для повноти картини описати і сім’ю Петра Жиговича, люблячих донечок Каті і Ані та милих внучок Кірочки і Каріночки, але обійтися всього кількома штрихами – впасти в гріх перед тим, чим дорожить сам наш ювіляр, а на що-небудь більше, можливо іншим разом.

Михайло ІСАК.