Він народився у сім’ї де було п’ять сестер та він, Василь, з братом Іваном. Родина мала землю, худобу. Батько був бировом у селі.
А якраз перед Другою Світовою війною Василь з братом Іваном та сестрою Анною поїхали на заробітки в Чехію. В Мораві трудилися від зорі до зорі, худобу доглядали. Там же працювала і красива дівчина з Німеччини. Покохали один одного вона з Василем, побралися. Двох синів народили. Але вже після війни вийшов наказ всіх іноземців вислати геть із країни. Мусіли з братом вибиратися звідти. А позаяк сестра Анна вийшла заміж за чеха, їй дозволили залишитися.
Молоду дружину Василя з дітьми відправили до Німеччини. Серце розривалося в обох від навічної розлуки, але що вдієш, довелося змиритися з цим.
Удома брати записалися в колгосп, бо інакше землю відбирали. Василь весь час зерно на току молотив, як казав, машину зерном годував. А Іван будував хліви для колгоспної худоби. Незабаром його обрали першим депутатом в Осої, став у селі шанованою людиною.
Перед самою смертю батько скликав обох синів та сестру Гафію і розділив усім трьом порівну земельну ділянку, що була у власності (інші сестри вже мали свої сім’ї і свої господарства).
А от коли померла їхня мати, нікому їй було могилу викопати. От тоді Василь і пообіцявся, що безплатно вириє до ста могил. Так і було − хтось помре, а він торбину з окрайцями на плечі, з лопатою в руках прямує на кладовище.
Йшли роки за роками, старість не за горами. Дев’яносто дев’ять могил викопав померлим односельцям. Його була сота: серце раптово зупинилося і… помер. Тихо, спокійно. Йому яму вже інші копали.
Та повернуся назад. Хата, в якій мешкав Василь, стояла в Заподрині, як називали цю місцевість селяни. А поруч росло багато кущів ліщини. Сяде Василь під кущ, а сльози так і ллються:
Ой, ліщинонько, ліщино,
Сережки звисають.
Мене позбавили дружини,
І де сини – не знаю!
Василь так більше ніколи і не одружився. Але все життя у фіґлях перебував. Так легше було на душі. Сам тримав корівку і все казав: « моя зорька дає мені на три дійки молоко, а на четверту дійку – сливівку».
А, бувало, братова невістка Марія рано-вранці спішить до криниці по воду, а він: «… що Маріко-піковіко, йдеш на свіжу водичку своєму Дмитрикові (його ж племінникові)?».
А йде ген під ліс з лопатою почистити джерело, його питають, куди направився, мовить: «Іду яму копати Світлякови, бо до світловірців перейшов, казав, що в Плескури буде лежати, як помре».
Отакої. Я сама добре пам’ятаю цього дуже доброго чоловіка. Бо не раз пригощав нас, дітей, ліщиновими горішками, що збирав біля своєї хати. Пам’ять про таких людей ніколи не зітреться.
Ганна ЛЯШКО,
с. Осій.
