Ми з вами, шановний читачу, прожили рік.
Рік, який уже ніхто і ніколи в Україні не забуде.
2022-ий вписаний у нашу з вами історію, як найбільш кривавий, трагічний і … визначальний у відстоюванні незалежності української нації, її утвердженні спроможності постати в цивілізованому світі серед тих, хто своїми діями змушує прийняти нас якщо не як рівних, то у крайньому випадку таких, з якими слід рахуватися.
Тридцять перший рік нашої незалежності для абсолютної більшості населення, мабуть, мало чим відрізнявся від останніх кількох до цього. Війна на Донбасі набрала свого рутинного характеру, як це не прикро усвідомлювати навіть тепер, у суспільній парадигмі. Бізнес адаптувався до нових умов, еліти займалися якщо не дерибаном, то більш чи менш пристойним розподілом бюджету, не забуваючи при цьому про себе любимих. Все інше населення дбало про хліб на столі, дещо до хліба та про комірне, аби не залізти у боргову яму. Західний кордон України за тиждень до Різдва за григоріанським календарем ледве встигав пропускати заробітчан, які до старого нового року насолоджувалися спілкуванням із рідними, домашніми наїдками за новорічно-різдв’яним столом, гостюванням у брата, кума, сусіда та доброго товариша. Тривожні сигнали західних партнерів сприймалися як чергові ігри геополітичного масштабу, які до нас, сірих, мають дуже віддалене відношення.
24 лютого перекреслило все, що ми так звично собі малювали в особистих дорожніх картах.
Огляньмося. Скільки тільки наших земляків попрощалися із рідними домівками і нині фейсбучать родичам, сусідам про себе починаючи із сусідньої Словаччини – до далекої Канади, не забуваючи при цьому волонтерити у силу своїх здібностей, можливостей та свідомості. Маємо безприкладні випадки повернення іршавських заробітчан зі спокійної і мирної Європи додому і відправки на фронт добровольцями, мобілізованими, або іншою формою участі у бойових діях із рашистським агресором.
Практично жодну із громад Іршавщини не обійшли трагічні звістки про героїв, що загинули на фронті. Шануймо їх вічну пам’ять та молімо Бога, аби це були останні такі наші втрати.
Україна кров’ю та життям найкращих своїх синів і дочок платить за свою незалежність територіальну цілісність та цивілізаційний вибір.
Закарпаття стало найглибшим тилом країни, яка самовіддано б’ється із ворогом і в чому їй допомагають як держави НАТО та інші, які не входять в Альянс, країни Євросоюзу та з інших континентів. Є унікальні приклади допомоги окремих осіб, чиї внески є безпрецедентними. Та якими б вони ціннісними не були, вони не є вищими за плату, яку вносить кожен боєць ЗСУ на «передку».
Не знайдеться жодного із нас, хто би в ніч на 2023-ій рік чи колядуючи у Святвечір не побажав миру Україні.
Це наше спільне і найбільш жадане бажання перемоги України, яка гарантуватиме мир її народу. Втілене у молитву воно не може не реалізуватися в житті. Сподіватимемося, що це станеться в наступному році.
І тоді настане нове життя. Не знати чи воно буде легшим, але воно буде без бомбардувань, ракетних та артилерійських прильотів, повітряних тривог і неприродних смертей від немовлят до пристарілих.
Кілька місяців тому в аналогічній колонці згадував про телефонний дзвінок одного з наших читачів, який радив економити на вуличному освітленні. Навіть тоді ніхто не очікував подібних аварійних відключень електроенергії, що стали наслідком терористичного бомбардування нашої інфраструктури.
Звичним атрибутом у селах і місті стали свічки, ліхтарики, лед-лампи та всілякі засоби мобільного освітлення. Технічні терміни генератор, пауер-банки, інвертори звично увійшли у лексикон навіть представників старшого покоління.
Цілком імовірною є можливість світла свічки на святковому столі не для інтимної обстановки, а справді для того, щоб побачити очі найріднішої людини, а в них світло надії і віри. Віри, що неодмінно настане нове життя. Мирне. А все інше буде похідне.
Нам, колективу редакції районної газети Іршавщини «Нове життя», імпонує подібна співзвучність. В цьому немає заслуг засновників сучасного видання. Воно дісталося нинішньому поколінню газетярів у спадок. За що їм щиро вдячні. Про одного із них – Василя Юрійовича Звонаря, який залишив чи не найпомітніший слід у майже 77-річній історії видання – розповідь на 2-й сторінці цього числа.
Цей рік став і для нас не те, що непростим, а навіть визначальним. Ми відчули на собі ті виклики і труднощі, з якими безпосередньо стикаються наші читачі. Знаємо, що інколи дехто із вас робить нелегкий вибір: хліб на столі, чи районка в поштовій скриньці. Язик не повернеться сказати що-небудь осудливе про тих, кого скрута змусила зробити вибір не на нашу користь. Але, безмежно вдячні тим, хто так чи інакше знайшов можливість передплатити «Нове життя», хто не просто чекає на перемогу, а йде до неї в ногу разом із нами.
Нехай «Нове життя» не завжди технологічно, або в деяких інших вимірах є надсучасним, інколи – воно мов пломінчик свічки. Але він не гасне. Світить. І в цьому суть свічки, коли вона пломеніє.
Михайло ІСАК.
