Письменник і журналіст Василь Вароді дебютував на початку 60-х ХХ століття. Це був час, коли ще відроджувалася хрущовська «відлига». Йшло формування й утвердження українського шістдесятництва.
Здобутки шістдесятників помітно вплинули на подальший розвиток громадської думки та культури. У 60-і роки ХХ століття в українську літературу прийшла ціла плеяда імен, що стали визначальними для вітчизняного красного письменства.
Атмосфера «відлиги», свіжі мистецькі тенденції відчутно позначились і на подальшій творчості наших земляків – закарпатців поетів, письменників і зокрема Василя Вароді.
Ми попросили нашого постійного дописувача Петра Пітру розповісти про Василя Івановича, з яким він добре знався і підтримував тісні зв’язки понад тридцять літ.
− Так, це було не просто знайомство, а міцна дружба, − каже Петро Юрійович. − Василь Вароді був поетом за покликанням, поетом від Бога, і поезія ніколи не була його годувальницею чи засобом здобути собі визнання і повагу у людей. Насущний хліб заробляв важкою працею.
Василь Іванович народився у липні 1943 року у селищі Королево Виноградівського району. Він був п’ятою дитиною у багатодітній родині. Першим і найголовнішим його наставником, як і годиться, був його батько Іван Вароді, бувалий залізничник та мати − одвічна трудівниця, берегиня багатодітної сім’ї, численного роду Вароді.
Вірші почав писати, навчаючись в школі. Коли йому було 16 років, його матері, Марії Андріївні, віщун наговорив: «Із цього хлопця буде розумний і талановитий чоловік».
Саме закінчивши школу, він пішов на паровоз, до батька, простим кочегаром. Важка це була робота. Працював Василь і теслярем, і мурником, і штукатуром, а найбільше – журналістом, газетярем і редактором.
І ніякої праці не цурався – був гідним сином простих батьків – трударів, які передали йому у спадок любов до праці і людей.
За освітою Василь Вароді український філолог. У 1976 році закінчив Ужгородський державний університет.
Продовжував віршувати будучи студентом, кореспондентом «Молоді Закарпаття», редактором обласного радіомовлення, директором письменницького клубу, заступником редактора і відповідального секретаря газети «Орбіта – логос».
За життя встиг видати 5 книжок: «Повноліття», «Цикли», «Червоний сполох», «Плуги і зорі», «Родинне вогнище». Усі вони є в моєму домашньому музеї з автографами поета.
Його колегами по роботі і вірними друзями були Петро Скунць, Василь Ігнат, Федір Зубанич, Василь Густі, Іван Петровці, Володимир Фединишинець, Олександр Сенинець, Людмила Кудрявська, його вірна дружина Христина Керита-Вароді.
Поет Василь Вароді приходив до читача і зі сторінок періодичної преси. Зокрема, майже в кожному номері газети «Орбіта – логос» виступав він як поет, нарисовець, публіцист. Цікавився історичним минулим свого рідного краю.
− Не можу не згадати про те, − почав я свою розмову із Петром Юрійовичем, − що Василь Вароді останнього літа свого короткого, але славного життя зачастив на Іршавщину. У розмові з ним, яка відбулася в редакції газети «Нове життя», сказав, що мріє написати історичний нарис про Довжанський замок. Звісно, про палац-замок написано багато, але він хотів розповісти про нього по-своєму, по-вародівськи.
− Свого часу замок був окрасою села, у минулому він був настільки характерним для Боржавської долини, що став для нього символом. Він був як на печатці, так і на гербі. Його було зведено у 13-14 столітті як садибу роду Довгаїв. У середині ХУІІІ ст. граф Телекі реконструював його, який у 1703-1711 роках зазнав серйозних руйнувань і пошкоджень. Під час реконструкції палац було обведено високою кріпосною стіною з бійницями. Обведена стіною територія мала квадратну форму і займала площу понад 6 га. У середині замку був гарний парк. На кожному розі здіймалася двоповерхова восьмигранна вежа. П’ята надбрамна вежа захищала головний під’їзд. Багато років він служив і мисливським будиночком. Сюди на полювання приїжджала європейська знать.
Напевне, Василь Вароді мріяв про те, що його публікація в газеті викличе неабиякий резонанс і хтось візьметься таки за реставрацію замку. Адже на той час в історичній будівлі знаходився тубдиспансер, де лікувалися хворі з відкритою формою туберкульозу. А замок розташований в самому центрі села, і перебування в ньому хворих на туберкульоз було порушенням усіх можливих санітарних норм. Напевне, це добре усвідомлював В.Вароді, тому і взявся за цю тему. Матеріал невдовзі був опублікований у газеті і, напевне, зіграв свою відповідну роль. Про це свідчить те, що в 2006 році у Довге завітали нащадки графів Долгаї з Угорщини. Вони виступили з ініціативою вкласти власні кошти у реставрацію замку. Але на жать, тодішня, та і теперішня, звісно, ситуація і законодавство України не дозволяють використовувати іноземний капітал для реставрації пам’яток історії та архітектури.
− Петре Юрійовичу! А що ще можете згадати про Василя Вароді?
− Понад усе він цінував людину праці. Працюючи в газеті «Орбіта-логос», за місяць до своєї смерті він написав мені такого листа: «Привіт, Петре Юрійовичу! «Орбіта» на наступний четвер запланувала розгорнуту розповідь про твого нянька. Думаю, це буде цікаво для наших читачів. А що із цієї файної задумки не вийшов пшик районного рівня,− посилаю до тебе нашого най…най…Івана Жироша. Будь ласка, прийми його і надай всю необхідну допомогу. У тебе там архіви багатющі. І разом зробимо гарне діло.
Тисну руку. В.Вароді. 29.07. 98 р.
У четвер, 6 серпня 1998 року в газеті вийшла розгорнута розповідь на двох сторінках із фотоілюстраціями «Жива легенда нашого краю – двічі Герой соцпраці Ю.Ю.Пітра. А ще Іван Жирош додав: «Зустріч із живою легендою. У Білки, до Пітри!»
Рівно через місяць, 5 вересня 1998 року серце Василя Івановича зупинилося. Він планував реформувати газету, в якій працював останні роки, підготувати нову книжку. Не встиг.
Давно уже немає серед нас дорогого і незабутнього поета, щирої і доброї людини – пішов від нас у світи далекі, незнайомі. Такою була воля Божа. Та залишив він нам свої вірші, свою поезію, що йшла від серця, від душі.
А ще залишив засмучену дружину, відому і талановиту поетесу, лауреата обласної літературної премії імені Федора Потушняка Хрестину Кериту-Вароді та двоєчко дітей – дочку Терезію, сина Василька, яким ой як потрібна була батьківська опіка, його мудре слово, порада і тепло.
Дочка Терезія вийшла заміж за білківчанина Ярослава Сокача. Мають двох діточок – Ярославчика та Мар’яночку. Часто навідуються в Білки до бабки Гізели Петрівної, сестри відомої журналістки Юлії Зейкан.
Я не був на похоронах Василя Вароді. Дуже хотів би, щоб мої спогади були ще одною квіткою на його могилі.
Віриться, що рано чи пізно збудуться і мрії Василя Вароді. Останніми роками пам’ятником зацікавилися меценати з Угорщини.
Розмову записав
Василь ШКІРЯ
