Версія для друку Версія для друку

ПОЛКОВНИК У ВІЦІ ТРЬОХ ПОКОЛІНЬ

Іван Дмитрович Клим належить до покоління закарпатців, чиї батьки у силу геополітичних обставин нерідко воювали на фронтах Другої світової війни у арміях різних держав. Про пов’язані з цим сімейні обставини – трохи згодом.
А наразі повернемося у його юність. Здавалося, що його, як і багатьох десятків ровесників-ільничан, чекала доля звичайних робітників шахти «Ільницька» чи котрогось із двох заводів, що крім звичних для тогочасного Іршавського району колгоспів, стали потужними роботодавцями у селищі міського типу. Після закінчення середньої школи він і пішов освоювати робітничу професію у Берегівське ПТУ №21. Далі була строкова військова служба у Тучинському навчальному центрі Прикарпатського військового округу командиром відділення. По суті це була нехай і невеличка, але перша сходинка, у якій проявився характер молодого хлопця, його вдача, прагнення до лідерства у поєднанні зі вродженим і, слід по-особливому зазначити, не втраченому і до сьогодні, почуттям справедливості.
Доля, після звільнення в запас, занесла юнака в далеку республіку Комі трактористом-машиністом Тресту «Печорнафтогазрозвідка». Немовби вдруге завертала його на шлях звичного робітничого середовища, не те, що не шанованого ним, але й таким, де шанси проявити свої природні здібності зводилися до мінімуму.
Доленосний вибір молодого Івана Клима випав на правоохоронні органи. Він стає міліціонером патрульно-постової служби Печорського міськвідділу міліції. Водночас поступає на навчання (заочне відділення) в Ленінградську середню спеціальну школу міліції. Наскільки – тоді і там – це був непростий вибір, можуть судити ті із наших земляків, хто їздив у ті краї на лісорозробки. Населення і території північних окраїн колишнього Радянського Союзу, а по суті воно таким залишилися і понині кишіло тюрмами, зонами і засудженими в минулому, а нерідко – і в майбутньому. Відмінна школа виживання. Екстриму вистачало.
Згодом лейтенантом міліції Іван Дмитрович повертається у рідне Закарпаття так само дільничним інспектором спочатку в Тячівський, а потім в Іршавський районний відділи міліції. Вже перші роки і кроки І.Д.Клима у правоохоронній сфері показали йому, що і сам молодий міліціонер підсвідомо відчував. Тих знань, що здобув на самому початку буде замало, якщо ставити перед собою сповна віддаватися цій нелегкій службі, працювати повнокровно і професійно і бути на голову вище від тих, хто не дає спокійно жити простим нормальними громадянам і коїть зло. Мабуть, не варто згадувати із шальків терезів ще й такий фактор як амбітність, устремління бути кращим, попереду. Цим, мабуть, і визначався вибір наступного навчального закладу, на цей раз на стаціонарному відділенні – Академія МВС України.
Випускник Академії І.Д.Клим у 1979 році стає старшим інспектором карного розшуку Іршавського районного відділу міліції, потім – старшим інспектором (керівником) групи БХСС тут таки.
Наступний важливий кар’єрний крок у біографії Івана Дмитровича – начальник відділення БХСС Мукачівського міського відділу міліції Закарпатської області. За ним – заступник начальника Мукачівського міськвідділу з оперативної роботи.
Доречно буде зазначити, що хотів того сам чи ні, але в долі Івана Дмитровича Клима своєрідний трикутник правоохоронної системи: Іршава – Тячів – Мукачево зіграв надзвичайну, якщо не визначальну роль не тільки у професійному рості, але і в житті.У ньому ж таки Іван Дмитрович гідно представляв виборців як депутат у відповідних радах шести каденцій.
У цій біографічній хроніці нам доведеться певну частину оповіді скоротити через брак газетної площі. Однак є речі, які ніяким чином не можуть бути не те, що викреслені, а просто забуті не тільки сучасниками ювіляра, але й представниками наступних поколінь.
Пишаюся, що свого часу стояв на чолі правоохоронців рідної мені Іршавщини (моя вітцюзнина − славнозвісна Ільниця), був начальником РВВС найбільшого сільського району України −Тячівського, відтак реально боровся зі злочинністю у місті над Латорицею − Мукачеві. Відомо, що у дев’яностих воно входило до першої п’ятірки найкримінальніших регіонів країни: злочинність тут аж зашкалювала. А майже 100-тисячне місто називали українською Сицилією. Колеги у сусідніх країнах Європи знали про нього, його авторитетів і кримінальних ватажків не гірше, аніж про Москву й тамтешніх бандитів.
Нерідко згадую, як із мукачівськими правопорушеннями (рекетом, убивствами, викраденнями автомашин тощо) тоді воювалося реально, ледь не щоденно про стан справ доповідалося у Київ, тож і зброю нерідко додому брав. Адже «братки» сідали «на хвіст» і прагнули мене, старшого офіцера, залякати. Але я не боягуз, завжди був упевнений у своїх силах. Навіть дотепер не терплю нерішучих і малодушних вчинків і людей. Пригадую, як моя рідна мама застерігала-благала, аби відмовився від цієї роботи, бо, мовляв, у Мукачеві «можуть’ня постріляти». Однак я категорично відповів: «А хто тоді захищатиме людей від різного роду бандитів, іншої погані, якщо я спасую перед труднощами? Такого рішення від мене не чекайте».
Якось за вечерею рідним роз’яснив: як офіцер, своєму народу служитиму чесно та надійно усе життя. Повірте, тут не стільки пафосу, скільки чистої та реальної правди. Та на цьому моя біографія правоохоронця не завершується – кілька років займав навіть посаду першого заступника начальника УМВС в Закарпатській області (у так звані часи генерала з Харкова п. Безбородого, хоча до нас прийшов у чині полковника) − очолював кримінальну міліцію. Хто пильно стежить за подіями та перипетіями на обласному олімпі в міліцейській сфері, той неодмінно пам’ятає, як закарпатські офіцери повстали проти цього керівника, якого вважали слабким професіоналом, нікудишнім організатором і, як виявилося, ще й пияком. Я про це тоді наважився сказати публічно.
Наведені вище рядки – прямий текст із автобіографічного матеріалу Івана Дмитровича Клима. Недарма у народі говорять, що характер людини – це її доля. За словами самого І.Д.Клима, він не належить до «паркетних» полковників. А що це значить. Він ніколи в житті не дозволяв собі терпіти неналежні речі від будь-кого, в тому числі і від безпосереднього начальства. Не вмів, як то кажуть, стелитися чи догоджувати, міг і сказати не завжди приємні, але справедливі речі. Може саме тому й не став генералом, хоча як видно із самої біографії та послужного списку, все до того свого часу і йшло.
Неодноразово особисто спілкуючись за різних обставин із Іваном Дмитровичем і нерідко розмова носила достатньо довірливу форму, ніколи не чув від нього, аби цей принциповий чоловік жалкував за своїм яким-небудь важливим поступком. Декілька років нам довелося працювати у його команді. І варто сказати, що ще і тепер чимало із колишніх його підлеглих високо оцінюють як його принциповість, вимогливість до підлеглих і водночас доведену майже до абсолютизму справедливість. Його оцінка фахових і ділових якостей людини превалювала перед особистими симпатіями чи антипатіями. Веду мову саме про діяльність Івана Дмитровича на посаді голови Іршавської райдержадміністрації у 2002-2005-ому роках. Як одну з характерних деталей наведу тільки таку річ. У перші його місяці на цій державній службі основний робочий час він віддавав поточним справам, а потім залишався у кабінеті і наодинці скрупульозно вивчав законодавчу базу, різного роду підзаконні акти, аби ясно розуміти і відповідним чином діяти у новій для нього сфері діяльності.
Якщо до цього все життя присвячував боротьбі зі злочинністю у тій або іншій формі, то тут перед першим керівником Іршавського району ставилися завдання і питали за все, що відбувалося на підопічній йому адміністративно територіальній одиниці. У одній із газетних статей Іван Дмитрович звітував за той період:
«… район по економічних показниках не пас задніх. Внутрішній валовий продукт мав приріст від 8 до 13% в показниках до аналогічного періоду минулого року. Тобто, економіка зростала. Майже всі підприємства працювали. За три роки мого керівництва районом до так званого основного кола було включено більше десяти нових підприємств».
Проте доводилося значну частину робочого часу приділяти нехай і надважливій, але все-таки не єдиній сфері економіки, але й таким питанням як політичні процеси на рівні району, міжконфесійні взаємовідносини різних релігійних громад, і слід сказати, що саме за каденції керування районом саме І.Д.Климу вдалося остаточно зняти гостроту цього питання на майновому ґрунті між греко-католиками та православними.
Цілком доречним буде навести ще одне твердження Івана Дмитровича, оприлюднене свого часу на сторінках нашого видання: «Патріотизм – це не гасла, хто сильніше кричить, а діла, які ти після себе залишив. Патріотизм – це коли людина творить і працює на рідну державу, виховує своїх дітей у порядності і чесності, і особистим прикладом доводить це на ділі».
У родині І.Д.Клима є ще два правоохоронці: син Анатолій Іванович так само уже полковник поліції та внук – лейтенант, який несе службу у Херсоні. Гордиться він ними по праву, так само як і любить їх та доньку і інших внуків та правнука.
Звичайно ця коротка розповідь про 75-річного ільничанина Івана Дмитровича Клима ніяким чином не може претендувати на повноту портрету у переддень ювілею. Однак один зі штрихів, обіцяних на самому початку, надзвичайно характерний для цієї непересічної постаті. Якось на ринку в Іршаві спілкувався зі старим міліціонером С. Овсаком, а до розмови несподівано долучився старший чоловік із Сільця. Ця людина розказала Івану Дмитровичу деякі факти із фронтової біографії рідного батька, про які він не знав. По-новому переосмислив не тільки батьків життєвий шлях, але й свою кар’єру, якої можливо і не було б такої яка є тепер, якби у свій час спецперевірки виявили, що батько воював проти радянської влади.
Додамо, що і у свої 75 Іван Дмитрович Клим знаходиться у відмінній як фізичній, так і морально-психологічній формі. Він і досі надзвичайно дієво займається справою всього свого життя. Він – голова Закарпатської обласної організації по боротьбі з корупцією. Від нього ще й нині неспокійно деяким нечистим на руку посадовцям.
***
Редакція газети щиросердечно вітає із чудовим ювілеєм друга і соціального партнера газети Івана Дмитровича Клима із його життєвим ювілеєм!
Михайло ІСАК.
P.S.
Умисно не писали про державні і відомчі нагороди І.Д.Клима, якими він заслужено гордиться, але про які скромно завмовчує.

Ваш отзыв

Ваш коментар