Згадую дев’яності, коли ще сама на заводі працювала. Точніше, рахувалася, як і багато інших заводчан. Тоді місяцями вдома сиділи, бо не було роботи, не було і зарплати. Тож не мали за що і продукти купити. Нелегко було, але якось пережили.
Тепер майже все повторюється, через більш як тридцять років. Пенсію хоча і маю, та що вона проти нинішніх цін, що зросли у кілька разів.
Знаю, як важко працювали жінки у колгоспі, особливо в ланці, де здебільшого все робилося вручну. Ось 80-річна Олена Черничко штукатурила, білила, підсобною робочою була в колгоспі. Звичайно, заробила жінка пенсію, але зараз, коли сама мешкає, коли ноги ой як болять, спина, руки не слухаються та щодень потрібно приймати ліки від тиску, болю, без них уже ніяк. І хліб і до хліба треба купити, дрова придбати, за електроенергію заплатити. А що то мізерні дві тисячки, що за них можна придбати.
Її сестра, Йоганка Матіко, все своє трудове життя в ланці в колгоспі. А ще довгий час сама була ланковою. Вона й зараз достеменно знає, скільки соток на тому чи іншому пагорбі. Тепер земля належить пайовикам, які стали її власниками.
Йоганка Матіко старалася, аби кожна з членкинь ланки мала відповідний заробіток. Не раз при керівниках доводила свою правоту, хотіла, щоби все було по-справедливості. Але тої пенсії досить замало на прожиття, хоч і віддала колишньому колективу всю молоду силу. А діти мають свої сім’ї, уже мають й онуків своїх.
Те саме можна сказати і про Ганну Синяк. Все життя в колгоспі трудилася. Троє дітей далеко, сім’ями обзавелися. А вона сім років уже не ходить. Перелом тазо-бедрового суглобу потребував складної операції, на яку коштів не мала. Так і залишилася у свої 88 років лежача.
Та, слава Богу, що поруч живуть дуже чуйні сусіди, котрі її доглядають, допомагають у всьому. Отож, жінка не одинока між добрих людей. Хоч і в скруті живе, але не нарікає.
Ганна Варцаба теж доклала своїх рук і до будівництва тодішнього електромеханічного заводу Іршавського філіалу Ризького заводу. У цеху працювала виконробом. Її всі любили за сумлінність, чесність, ще й нині поважають. Тепер телефоном спілкується з колишніми колегами по роботі, їй дзвонять добрі люди. Але жінка одинока і їй уже понад 80. Чоловік помер, та тітку Ганну не полишають племінниці та племінники. Також соцпрацівниця Ганна Романик часто до неї навідується, але коштами не може допомогти, бо не виділяють. Пенсії ж ні на що не вистачає, бо жінка хворіє, а ліки дуже дорогі.
Отак живуть прості люди. Майже всі селяни знаходяться за межею бідності. Та раді, що мають хоч землю. Але так, як це літо виявилося занадто посушливим, урожай дуже слабенький. Та, слава Богу, за все. Чекаємо наступні весну і літо.
А як тим, у кого п’ятеро, семеро дітей. Менші за старшими доношують одяг та взуття, їдять скромненько, граються в одній кімнатці. Та ще коли сам батько опікується дітьми, як от Олександр Ватиковський. Дружина померла кілька років тому. Отож всю ношу на себе взяв батько: сам виховує, в школу виряджає п’ятьох.
Від такого на серці стає сумно.
Ганна ЛЯШКО,
с. Осій
