Версія для друку Версія для друку

Іван Шмулига – мистецький діамант Приборжавського

Якщо прикласти руку до серця, можна з впевненістю сказати, село Приборжавське (колишнє Заднє) найталановитіше село Боржавської долини.Співуче, запальне, привітне, а ще славиться своїми талантами – майстрами по дереву, художниками, лозоплетільниками, поетами.
Та жив і творив у цьому колоритному селі творець, який уособлював у собі всі таланти жителів села над Боржавою. Це Іван Йосипович Шмулига. Він був талановитим різьб’ярем та художником, педагогом, але найбільших успіхів досяг у поезії. Автор п’яти книг, член Національної спілки письменників України, переможець у творчому конкурсі «Учитель року». Так сталося, що його вже кілька років немає між нами. Але є пам’ять, є повага до творчої людини, його творчої спадщини. Найбільш живучою вона є у колективі Приборжавської одинадцятирічки, де він тривалий час працював. Днями тут провели вечір пам’яті Івана Шмулиги, на який запросили всіх культпрацівників та вчителів-психологів Довжанської ОТГ. Була і староста Приборжавського Марія Ісак, колеги по перу незабутнього творця.
Ми довго, а головне дуже старанно готувалися до цього дійства, – каже директорка школи Оксана Світлинець.- Не хотіли десь схибити, бо Іван Шмулига в житті був тією людиною, котра ніколи не допускала помилок, застерігала від них інших.
Дійсно, вечір пам’яті був влаштований так, щоб максимально наблизити людину з потойбіччя до присутніх. Портрет Івана Шмулиги, його картини, витончені роботи з дерева, виконані його руками, книги. А ще звучали його поезії, пісні на його слова, на імперативній дошці оживали сюжети із життя великого Майстра. Тут треба віддати належне ведучим – вчителькам школи Вікторії Плисці та Наталії Менчук. Вони так вміло вели діалог із присутніми гостями, друзями й членами родини Івана Шмулиги, що дві години пролетіли як одна мить, а творчий його портрет вийшов цілісним та об’ємним. Промовців було стільки, що тільки перелік прізвищ зайняв би цілу газетну колонку, тому наперед прошу вибачити, якщо когось не згадаю.
Іван Шмулига народився в селі Колочава на Міжгірщині, але в Приборжавському його вважають кровно своїм. У це село він із дружиною Вірою Іванівною (Гевці), котра родом із Ракошина на Мукачівщині та десятимісячним сином Сашком попали в середині 70-х років минулого століття. Тоді дуже потужний і талановитий майстер-різьб’яр і скульптор Іван Юрійович Ісак переманив у Приборжавське працювати в сувенірному цеху весь випуск Ужгородського училища прикладного мистецтва. В їх числі був й Іван Шмулига. Дружина вже встигла попрацювати вчителькою української мови та літератури у с. Широкий Луг на Рахівщині, але пішла за чоловіком. І ніколи про це не пошкодувала.
– Ми тоді були молодими, енергійними, – згадує нині Віра Іванівна. – Жили по чужих квартирах, але скоро почали будуватися. Нам допомагали всі, хто працював у сувенірному цеху. Ще й Сашка допомагали бавити.
Шмулиги швидко обжилися й стали своїми в селі.Глава сім’ї добре заробляв, дружина почала працювати за фахом у школі, де її відразу полюбилиі учні, і вчителі.
Тут треба додати, що команда І.Ю.Ісака зробила Приборжавський колгосп багатим – мільйонером, що позитивно позначилося на заробітках не тільки сувенірників, а й усього колективу.
Іван Шмулига, займаючись своїм улюбленим малярством та різьб’ярством все більше захоплювався поезією.
– Він завжди носив із собою записник та олівець,- згадує Віра Іванівна. – Вставав уночі, сідав за стіл і писав. Я ніколи не втручалася в цей процес. Правда, інколи, коли він залишав свої папірці на столі, крадькома читала їх, навіть розставляла розділові знаки. Він ніколи не сердився, навіть був вдячний. Поезії Івана Шмулиги друкувалися в Іршавській районці, обласних газетах. При «Новому житті» працювала літстудія «Промінь», на засідання якої він завжди приходив. Тут часто бували письменники з Ужгорода. Найбільш прихильно ставилися до творчості Івана його земляки – Петро Скунць, Володимир Фединишинець, Василь Кохан, а також Василь Густі, який добре знався з ним, бо вчився на філфаці університету на одному курсі з його дружиною.
Все було добре: поезія Івана Шмулиги оцінювалася високо, але коли справа дійшла до видання книг, прийняття у члени Спілки письменників справа зайшла в глухий кут. Це було скоріше правилом, аніж винятком за тоталітарного режиму. Не співаєш партії – клади собі в шухляду.
– Вийшло так, – говорив на вечорі голова Закарпатського відділення НСПУ Василь Кузан, – що я молодший за Івана Йосиповича, давав йому рекомендацію для вступу. Радий, що так і сталося, але тут є теж присмак гіркоти. Вістка, що Іван Шмулига став членом Національної спілки письменників прийшла в день його смерті… Позитивним є те, що за життя його знали як поета. Він бував із нами на літературних днях у різних куточках Закарпаття, найбільш запам’яталося свято поезії в його рідній Колочаві. Треба було бачити, як захоплено зустрічали його земляки.
– Такі люди як Іван Шмулига, не часто зустрічаються поміж нас, – говорив настоятель Свято-Покровського храму о. Олександр Ряшко. – Без перебільшення Іван Шмулига – діамант нашого Приборжавського. Я особисто дуже багато почерпнув від нього як свого вчителя, наставника. З ним можна було поговорити про все на світі, настільки він був обдарований у всіх сферах життя. Він і зараз присутній у нашій церкві своїми роботами, які прикрашають її. Пам’яті свого улюбленого вчителя священник присвятив і власні поетичні рядки.
Директор краєзнавчого музею в Іршаві Андрій Світлинець нагадав присутнім, що ескізи, композиція всіх стендів в установі, яку він тепер очолює, теж виконані Іваном Шмулигою.
– Його талант, енергія запалювали всіх, в тому числі й мене, – зізналася вчителька музики та співів школи Ольга Кукла. – Він дав мені текст і сказав: –Ти маєш створити на ці слова музику.
Спробувала – вийшло! В тому числі й «Пісня про Приборжавське» що стала гімном Приборжавського. Думаю, що вулицю, на якій він жив, треба назвати його іменем.
– Я підтримую цю пропозицію, – говорила староста села Марія Ісак, – і обов’язково внесу її на засідання виконкому та сесії Довжанської сільської ради. Я навіть зробила вже фотографії усіх цих місць, які згадуються у цій пісні-гімні.
Іван Шмулига був дуже лагідною сімейною людино. Серед п’яти його книг найбільше згадувалася невеличка збірка для дітей «У Марічки білі щічки».
– Кожен вірш у ній – історія нашої сім’ї, нашої родини, – це слова дочки поета Ельвіри Фанти, котра теж учителює у місцевій школі. – Книга писалася тоді, коли батько вже був дідусем, радів онукам, а всі кумедні історії стали віршами, що й увійшли до неї. На обкладинці книжки – малюнок онучки Богдани Шмулиги – нині Рябець. До речі, Богдана – талановита журналістка, яку дуже позитивно сприймали читачі «Нового життя», коли вона там працювала. Сім’я має твердий намір видати досі неопубліковану творчу спадщину поета.
Треба тільки повчитися всім, як творчо й продуктивно працює колектив школи над збереженням надбань предків. Ця школа, по суті, стала колективною берегинею культурної спадщини жителів Боржавської долини. Тут влаштовують виставки робіт вишивальниць, художників, різьб’ярів, лозоплетільників тощо. І на цей час у коридорі другого поверху відкрили постійно діючу виставку майстрів різця та пензля рідного села.

Михайло ЦІЦАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар