Версія для друку Версія для друку

«З КОВРОВОЮ ДОРІЖКОЮ НЕ ЗУСТРІЧАЛИ…»* спроба відкритого листа до земляків

Не встигли схлинути кілька інформаційних хвиль – висунення підозри, домашній арешт, підозріло легке зникнення, розшук, реальне затримання — навколо сумнозвісно одіозного імені Віктора Медведчука, як майже аналогічний детективний сюжет починає розгортатися із народним депутатом Ринатом Кузьміним. Фігури безперечно ніби співвідносні на нашій не такій уже й далекій політичній авансцені. Проте твердо переконаний, що землякам-іршавчанам ім’я В.Медведчука набагато більш знайоме та й пов’язане із доволі знаковими подіями у їх житті. Він, ні, не близький. Він відносно більш знайомий. В долі кожного ця особа так або інакше «відзначилася». Лишив слід.
Нагадаємо для початку.
Його появі передувала чехарда із виборами на виборчому окрузі №171. Діючий голова обласної державної адміністрації С.І.Устич згідно чинного законодавства склав із себе повноваження народного депутата України. На вакантне місце у наступних, складних перегонах претендували двоє кандидатів: уродженка Іршави, киянка Ганна Матіко-Бубнова та широко відомий на теренах Закарпаття претензійний політик Віктор Бедь. Тема вочевидь потребує окремої детальної розповіді. Зауважуємо тільки, що в кінці кінців змагання між ними визнали такими, що не відбулися.
І тут на нашому небокраї несподівано (для не втаємничених), зійшла зоря Віктора Медведчука.
Імпозантний зі спортивною статурою інтелектуал середнього віку столичний виходець із притаманною всім представникам його професії, голова Спілки адвокатів України, красномовністю, і, з майже бездоганною біографією. До того ж далеко не бідний, як виходило із подальших дій. Ну а хто ж у середині 1990-х років питав про походження статків людини. Подібна цікавість вважалася чи не моветоном.
Прибула із кандидатом команда вражала кількістю, а головне, небаченим до цього рівнем професіоналізму та доступністю. Ні, панібратства не допускалося, але комунікабельність межувала із щирою людською довірливістю. Зустрічі претендента на мандат народного депутата України проходили чи не в кожному трудовому колективі, про великі підприємства, що іще діяли, і мови не могло бути. Всім населеним пунктам так чи інакше була приділена увага. Виступи В. Медведчука носили майже бездоганний, з точки зору права характер. Не можна ніяким чином було присікатися до його велеречивих позиціонувань в тому, що обіцяв зробити для округу в цілому та для багатьох зокрема. Те, що не договорював кандидат вповні дозволяли собі супроводжуючі зі свити, як правило не із київської команди. Із місцевих.
Тим часом ретельно підбиралися члени виборчих комісій.
Район, на відміну від інших регіонів області, почав отримувати кошти для погашення заборгованості заробітних плат бюджетним організаціям та пенсій пенсіонерам.
Нас вдало підсадили на дармові концерти різної величини зірок та народних колективів.
Надавалися безоплатні юридичні консультації.
Футбольних вболівальників ощасливили на іршавському стадіоні безпрецедентною зустріччю-матчем ветеранів «Динамо» Київ і такою ж збірною району. А присутність першого президента України там пам’ятаєте? Масовість глядачів зашкалювала.
Все перелічене та багато іншого менш помітного, інколи і ретельно приховуваного, як без цього у політиці, забезпечили небачений до того на виборчих округах України результат 88,87%. Цифра вам нічого не нагадує із сьогодення?
Віктор Медведчук увійшов у політичний істеблішмент держави як гарячий ніж у масло. Правда ж, він покатався там доволі довго, як сир у тому самому маслі. Подібних довгожителів серед наших політиків ще треба пошукати.
Заради справедливості обов’язково слід згадати, поодинокі представники патріотично налаштованих організацій та політичних сил намагалися арґументувати хибність загальної політичної «захопленості» населення, вибачайте за тавтологію, підозрілою, тоді ще юридично не доведеною неоднозначною роллю адвоката Медведчука у процесі розправи радянських спецслужб над поетом Василем Стусом. Голос волаючого у пустелі.
А його провал до того на одному із київських виборчих округів?
Ну, столичні нам не указ. Та й невдовзі за нами київські бабці з не меншим апетитом «хавали» виборчу гречку ніж їх ровесниці в далекому Закарпатті.
Нам усім хотілося вірити у створений фаховими політтехнологами образ правильного юриста, успішного бізнесмена, мецената, поборника справедливості, як не як відновив статус чи не найбільш любимої футбольної команди екстра класу серед українських уболівальників. Хоча злі язики і подейкували про те, що на шальку терезів десь було кинуто якісь дорогоцінні хутрові шуби.
Так. За період каденції Віктора Медведчука у Верховній Раді України хтось, звичайно, пригрівся, хтось нагрів руки. Були такі звичайно, що піднялися кар’єрними щаблями, а комусь достатньо було утриматися на вже зайнятому.
Пам’ятаєте рядки із колись надзвичайно популярної української пісні із репертуару багатьох відомих наших виконавців «Біда не в тім, що ти мене не любиш, біда у тім, що я тебе не можу розлюбити». Так це саме про нас. Ми не один раз ставали на цю міну на політичному полі. Ми із шаленим запалом танцювали на цих граблях.
Майже всі, за рідкісним персональним виключенням, що між іншим абсолютно не вадило умовним медведчукам досягати своїх цілей. Ми підсіли на газову голку В.Медведчука, як Європа на «Північний шлях» Путіна. І набагато скоріше.
Навіть ті, хто належав до прошарку думаючих і вдумливих. Пам’ятаю, з яким негативом сприймали розлогу і обширну аналітичну, вагомо аргументовану статтю нашого земляка Віктора Пинзеника про шкоду суцільної газифікації та можливі її політичні наслідки. Опублікувало її серйозне видання «Дзеркало тижня» саме тоді, коли з Іршави та інших районних центрів Закарпаття на Печерські пагорби слали переможні реляції про запуск в дію підвідних газопроводів до найвіддаленіших гірських населених пунктів.
Неодноразово доводилося чути від багатьох земляків і такі розмірковування, що зводилися до фрази типу, чого б Медведчукові не залучити в район серйозні інвестиції у виробничу сферу замість подачок.
І чому? Та тому, що йому і йому подібним апріорі не потрібен економічно незалежний виборець.
Пригадуються цікаві факти формування виборчого округу, які в дечому виглядали навіть не те, що анекдотично, а поза межами будь-якого здорового глузду. До прикладу, дві чи три дільниці 171-ий виборчий округ мав у селах Міжгірського району з якими межували через полонину Кук. З цього й жартували дотепники, мовляв, розширюємося. Забули, одначе, що сміється той, хто сміється останній. У кінцевому результаті дочекалися злого жарту. Згодом позбулися округу. А відтак, і району. Мабуть, нікого так не подараблували в Україні, як наш нещасний Іршавський район – на три частини. Віддали Берегову, Мукачеву і Хусту. Сумно. Аж за край.
Тепер маємо те, що маємо.
Цей матеріал давався нелегко.
Знаю, що і сприйматиметься він неоднозначно. Хтось зловтішатиметься, мовляв, ну що, дочекалися, дехто закине, що «мертвого» лева і зайцю не ліньки копнути. Можливо, його і не слід би писати, якби наш приклад не характеризував би загальноукраїнське явище. У ці дні, коли номер газети здавався у друк, звинувачення у державній зраді висунули почесному генеральному директору «Мотор Січі», колишньому народному депутату України кількох скликань В.Богуслаєву. Шевченківський районний суд застосував до підозрюваного запобіжний захід – утримання під вартою на два місяці. Тут таки колектив підприємства «проявив» бажання взяти директора на поруки.
До чогось аналогічного Іршавщина, на щастя, не сподобилася. Хоча й колись «пишалася» найбільш чисельною районною організацією пріснопам’ятної СДПУ(о). Ні, це не забулося. Просто ще добре пам’ятають, коли чи не насильно наганяли це число. Доходило до курйозів. Запопадливий функціонер новоявленого райкому із найнятим фотографом ловили в селі всіх підряд, фотографували начебто на паспорт на фоні білого простирадла, а вже потім передавали яскраво червоні квитки членів партії через сільських голів.
— У мене ще й досі у сейфі кілька не виданих лежать, – ділився якось у розмові М.П. – Ганьблюся передавати. Людина, трохи того. Узнають у селі, мене на сміх людський підіймуть.
Було б смішно, якби не було так гірко.
Гірчитиме ще довго. І нам усім.
Тільки б не припекло. Не втому сенсі, що повернеться. В тому сенсі, аби зробити висновки. Хоча, якщо вже ця війна нас не навчить, то навіщо ж тоді і жити.
Не будемо, однак, занадто песимістичними. Тема Медведчука ніби й призабулася в медіа просторі, однак зовсім не зникає. Так у недавньому інтерв’ю УП Кирил Буданов зазначив, що і в Москві Медведчука «З ковровою доріжкою не зустрічали»…

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар