Версія для друку Версія для друку

ПОДАРУНОК НА ЧАСІ

Чегіль Олександр Олександрович. Народився 17.04.1966 року у селі Квасово, Берегівського району. Навчався у місцевій восьмирічній школі, після завершення якої вступив до Івано-Франківського технікуму фізичної культури. Згодом успішно завершив Львівський державний інститут фізичної культури. Працював на різних посадах: від вчителя до тренера з футболу. З 2011 по 2020 рік − директор Берегівської районної дитячо-юнацької спортивної школи. Зараз − директор Благодійної організації «Благодійний фонд підтримки спортсменів та футболістів «Академія футболу Карпатія». На громадських засадах з 2010 року очолює Берегівську районну асоціацію футболу, а з 2014 є головою комітету дитячо-юнацького футболу Закарпатської асоціації футболу. Член виконкому ЗАФ. Одружений. Має дорослого сина.
«Троянди»* мені подарували цілком випадково. Кілька разів дзвонив мобільник . Але на тій стороні від колишнього редактора Берегівської райгазети Михайла Папіша обривався зв’язок. Не знати уже вкотре вдалося таки переговорити. Коротке запитання, чи я вдома? Почувши підтвердження пан Михайло висловив таке ж коротке прохання-вимогу: чекай нас на воротах. За кілька хвилин із-за повороту появилася автівка, яка і зупинилася біля містка, де гостей очікував господар. Коротке знайомство із подорожнім давнього друга ще зі студентських років. Категорична відмова зайти на каву супроводжувалася безальтернативними аргументами – вибоїнами на шляху до Іршави та сутінками, що невмолимо насідали на плечі та полотно дороги. Михайло Юрійович, як спільний знайомий, представив нас один одному, запропонував підписати автору подарунковий примірник та попросити кого-небудь із перехожих зазнімкувати наше випадково імпровізоване тріо на пам’ять.
Вже на прощання висловив прохання, неодмінно опублікувати що-небудь про книгу, автора, їх зустріч у сусідньому Довгому із Василем Кузаном.
Осінні клопоти не надто налаштовували на читання, вірніше не давали для цього часу. Проте того ж вечора відкрив тверду обкладинку і перечитавши коротке вступне слово Сергія Федаки підпав під феноменальну характеристику автора збірки повістей «Троянди пахнуть мамою» Олександра Чегіля. Він справді має «…блискучий талант оповідача, майстерність у закручуванні і підтримування інтриги, вміння невідступно тримати читача у напрузі…».
У крайньому випадку я виявився саме таким.
Ця книга для мене чомусь пахне молодістю.
«Ніч довжиною в двадцять років» пробуджувала свої власні спогади, хоча вони й перепліталися із сюжетом, закрученим на стосунках головного героя, професора Олега Андрійовича Коваля та Еріки Петнегазі, а також всіх інших героїв повісті.
В пам’яті зринав готель Народний з його легендами, однокурсник – талановитий новеліст Василь Левицький, який нам, закарпатцям, не переставав нагадувати про неймовірну принаду і красу дівчат-угорок, якими ті опутали його ще юного випускника педагогічного училища, що також побував на педагогічній практиці в угорськомовному селі. От тобі і паралелі.
Їх багато.
Особливо приходили на гадку вони на «лугошови»: коли у друга зривав солодкі пахучі грона. Наяву поставала сцена винобранння на колгоспних плантаціях. І далі знов асоціації.
А скільки тут нанизано захоплюючих побутових сцен. Із відмінним, природнім знанням справи, деталей, характерних національних особливостей, автентичних рис. І все це викладається чудовою мовою. Вражає стиль подачі: короткий, влучний, ритмічний.
Не хотілося б переповідати сюжет, щоб не скотитися до банальностей, але все-таки без цього аж ніяк не обійтися.
Випускник Львівського держуніверситету імені Івана Франка за направленням їде працювати вчителем у одне із угорських сіл Берегівського району. Стрункий, високий і красивий. Розумний і доволі розуміючий складнощі життя. І з ким же повинна була занурити його доля у вир кохання як не із першою дівчиною села – донькою голови місцевого колгоспу.
Далі – далі. Зваби. Помилки молодості. Інтриги. Підстави. Трагедія. Несподівана підтримка. Моральна слабкість. Угода із совістю…
Починається і закінчується повість карколомними, в прямому і переносному значенні цього слова1990-их переплітами доль двох молодих людей. Це наша історія. Така, яка вона була. Непроста. Але, що важливо, і то надзвичайно, у ній вкраплена любов двох – представників різних, але сусідніх народів.
Happу еnd!
Ну що ж, класично. Але як талановито. Не повірите, заперечити мені зможе хіба що той, хто не читав цієї повісті.
А в іншій, наступній, де «Троянди пахнуть мамою» головний герой Голубенко захотів світ змінити, або як у народі говорять – перевернути.
По великому рахунку і ця не менш захоплююча за сюжетом і поданням про одне й те ж. Про те, як наше минуле доганяє нас. Минулі вчинки мають занадто довгі руки, аби просто так нас випустити без втрат, вивихів і переломів. Якщо не безпосередньо на власному тілі життя, то на долі дітей і онуків вже точно.
Якщо перша повість – це зріз соціального спектру суспільства, хоча і у двох етнічних площинах, то трояндовий бутон розквіт на ґрунті зовсім іншого характеру. Тут кохання зросло на компості, у який було закладено, здається, зовсім несумісні компоненти. Ці складові за своєю природою ніби покликані знищувати тих, з ким їх немов пазли складають у химерні узори килиму історії народу України безпосередньо на прикладі нашого краю.
Такого щирого і свіжого, хоча і дещо спрощеного погляду на новітню нашу історію, де в середині минулого століття звитяга і підлість ставали на непримириму боротьбу, яка обпалить вогнем, спопелить почуття не тільки їх, але й нащадків. Та так, що майже приведе до згуби зерна нації.
Лінія сюжету цієї повісті знов не обійшлася без вже знайомих ключових точок як Львів та Закарпаття. Але в Срібній Землі автор опирається вже на Хуст, на Красне поле, на інші моральні і ціннісні ключі. Вони відкривають перед кожним можливість: зберегти честь і гідність у служінні рідному народу, а чи піти шляхом запроданства, прислужування, політичної і моральної мімікрії, безпринципності. Зі сторони головної героїні маємо родину, сповна занурену у національну стихію українського народу, а в коханого – навпаки…
У «Троянді…» знов спостерігаємо перегук у часі, але вже більш протяжний. Від тридцятих років минулого століття – майже до наших днів.
Можна було б порівняти наших головних героїв Наталку і Богдана з шекспірівськими Джульєттою і Ромео, якби кров, що роз’єднала і водночас мертвим вузлом затягла долі їх батьків не оприскувала та не освіжала національну пам’ять, а тепер знову зливається із сучасною Тисиною, яку живлять джерела Бучі, Бахмуту, Маріуполя, Харькова і сотень інших відомих і маловідомих мегаполісів, міст і сіл України.
Доволі складно та й навряд чи потрібно вдаватися в деталі сюжету. Оповідач захоплено введе читача у лабіринт, але й виведе його.
Хапайтеся за нитку цього читання.
Вона йде вірним шляхом
До того ж ніяким чином не слід не згадати ще про один талант Олександра Чегіля. Йому надто добре вдаються чуттєві сцени. Без вульгарщини чи зайвого натуралізму, якими вже й старше покоління не здивуєш не те, що молодь. До речі про неї, про молодь. Деякі з них так само підпадають під чари таланту цього автора.
Історія знає багатьох і знаменитих письменників, що вимушено, або з інших причин писали так би мовити в сіл. Мені невідомі причини, через які Олександр Чегіль написавши кілька десятиріч тому ці повісті не видав їх.
Актуальність їх від того аж ніяк не втрачена. І цей талановитий літературний подарунок став на часі не тільки мені, але й все ще читаючій частині нації, яка все ще із беззавітною хоробрістю бореться за свою свободу, незалежність і право жити у сучасному цивілізованому суспільстві.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар