Сьогодні мав нагоду побувати в Загатті. Там чудова осіння природа, милі серцю місця. Та найбільшою окрасою будь-якого краю насправді є люди. Доля знову звела мене з цікавою особистістю, вчителькою, Відмінникомосвіти України, Старшим учителем Загатської школи Любов’ю Михайлівною Бідзілею. Не одне покоління вона виховала й випустила в світ…
За філіжанкою кави тривала наша тиха невимушена бесіда.
− Любове Михайлівно, ви з’явилися на цей світ у жовтні 1952 року – у час, коли країна ще загоювала воєнні рани, відбудовувалася, ставала на ноги. Яким пам’ятаєте своє дитинство?
− Я народилася в сім’ї вчителів. Була найстаршою дитиною, після мене ще четверо. Жили на дві вчительські зарплати, за які батьки будували хату і ростили дітей. Зараз добре усвідомлюю, як непросто було розділити скромний сімейний бюджет на всі потреби. Але, попри все, ми, діти, не знали ні голоду, ні холоду. Досі перед очима «хрущовський» хліб із гороху та кукурудзи, довгі черги в нашому сільському магазині за крупами та іншими продуктами, які видавали за списками…
Минулося, але не забулося.
− Розкажіть, будь ласка, який вплив на Вас мали батьки?
− Від колиски і донині рідним для мене є село Загаття і наша Загатська школа. Саме тут доля звела моїх батьків: маму – уродженку Київщини − Ганну Павлівну Заболотну, та батька –Михайла Васильовича Ціля – родом із Крайньої Мартинки. Саме вони впродовж усього свого життя були для мене прикладом. З дитинства мріяла стати такою вчителькою, як мама, яка була високоерудованою, шанованою, авторитетною людиною, майстерним педагогом; у ній вдало поєднувалися сувора вимогливість до себе та інших та глибока доброта і щирість душі. Мама дуже полюбила наше село, людей, і вони відповідали їй взаємністю; була щирим другом і порадником для колег, сусідів і просто односельців. А про батька, перефразувавши Довженка, скажу так: «Якби мені довелося поставити пам’ятник Добрій людині, то найкращим образом для цього послужив би мій батько…» . Вони обоє – словесники, люди з глибоким внутрішнім світом. Мені було на кого рівнятися.
− Який слід у вашому серці залишили шкільні роки?
− Попри те, що жили ми скромно, найголовнішим для мене завжди було навчання. Коли подруги-студентки хвалилися своїми улюбленими вчителями, я назвала багатьох: класного керівника –Ганну Василівну Устич, учительку української мови та літератури; Ганну Іванівну Данканич − вчительку біології; Ганну Іванівну Лазорко і Катерину Терентіївну Гецко, вчителів математики; Миколу Юрійовича Андрелу, вчителя фізики…Не забуду ніколи доброзичливої, готової прийти на допомогу Марію Іванівну Сочку. Кожен учитель залишив у моєму серці часточку себе. Ще зринає у пам’яті наш великий клас (понад 30 учнів); :різні хлоп’ячі витівки; цікаві шкільні вечори, які ми самі організовували; спортивні змагання, що проводилися під керівництвом учителів фізкультури Михайла Васильовича Греби, Василя Васильовича Сочки, Івана Михайловича Реги. Доля нас розвела в різні куточки світу, багатьох уже немає серед живих…
− Любове Михайлівно, а що найбільше запам’яталося зі студентських років? Адже не секрет, що саме в цей період формується громадянська свідомість молодої прогресивної людини, а Ви такою були завжди.
− 1969-1974 р.р. – період мого навчання в університеті. Це були складні роки для України. Час гоніння, переслідувань шістдесятників. Та попри це, вчитися було цікаво. Тут я займалася науковою роботою в мовознавчій студії, керівником якої був професор Павло Павлович Чучка. Ми співпрацювали з молодшим Павлом Чучкою та Борисом Галасом (нині покійним). На моє остаточне рішення вибору мовознавчого чи літературного спрямування вплинув відомий славіст, професор, тодішній декан філологічного факультету Йосип Олексійович Дзендзелівський. Згодом під його керівництвом писала курсову та дипломну роботу про словник Памви Беринди.
Спочатку нас було на одному курсі 2 групи по 25 чоловік, колектив переважно дівчачий (лише кілька хлопців). У моїй групі навчався нині знаний закарпатський письменник Дмитро Кешеля. Після служби в армії продовжив навчання з нами Василь Густі. На курс молодшим був Дмитро Кремінь.
Хочу розповісти про Івана Чендея. Саме його піддавали нищівній критиці окремі викладачі на лекціях за оповідання «Березневий сніг». А треба сказати, що долею випадку в гуртожитку я жила в одній кімнаті з його племінницею Марією Мотринець. Як їй було боляче слухати ці нападки на вуйка, тим паче вона розказала нам, що в основі оповідання лежала реальна історія, і всі місцеві про це знали.
Кажуть, що людина завжди має вибір. Моє життя так складалося, що довелося робити кілька знакових кроків. Після закінчення школи до останнього сумнівалася, куди поступати: на українську філологію чи німецьку. Віддала перевагу першому, а шкільний учитель німецької мови Михайло Іванович Кобаль, дуже вболівав за мене.
Уже при закінченні університету знову непросте рішення довелося приймати. Науковий керівник покладав надії, що продовжу свої дослідження в аспірантурі. Та я пішла шляхом своїх батьків, стала вчителькою в рідному селі.
− Якби можна все повернути назад, аж до шкільної лави, чи Ви б хотіли щось змінити і по-інакшому побудувати своє життя?
− Не раз над цим задумувалася, та й це питання мені вже колись ставили. Не буду оригінальною і скажу так, як думаю. Мені пощастило займатися улюбленою справою, побудувати міцну сім’ю, народити та виховати дітей. Хіба цього замало? Переконана, що знову вчинила б так само.
Чимало моїх вихованців обрали фах філолога. Обидві доньки теж закінчили філологічний факультет УжНУ (українське відділення): молодша, Галина, вчителює в рідній школі, а старша, Оксана, працює в обласній науковій бібліотеці. Відрадно, що ціла когорта українських словесників Загатянського старостату продовжує мою справу: Ольга Іванівна Фущіч у Загатському ЗЗСО; Мирослава Іванівна Шкіря та Яна Михайлівна Попович − у Колоднянській гімназії; директорка Климовицької гімназії Віталія Дмитрівна Шаленик і Тетяна Андріївна Рапа в цьому ж закладі. Значна частина нинішнього вчительського колективу Загатської школи теж є моїми учнями, серед них і обидві заступниці директорки школи – Воскобійник М.М. та Шелельо Г. І.
− Що б Ви побажали нинішнім педагогам?
− Бачу, що тепер часи змінилися, та праця вчителя є не менш відповідальною і цінною. Виховати достойне покоління нової генерації – це головне завдання. Не можна забувати про своє справжнє покликання. Будьте гідними, наберіться терпіння, витримки, снаги і тримайте стрій!
Розмову записав
Василь ШКІРЯ.
