Саме такий шлях пройшли випускники 1957 року Іршавської середньої школи №1. На минулому тижні троє з них − Марія Іванівна Луканинець, Адальберт Адальбертович Нодь та Йосип Андрійович Мелай завітали в редакцію районної газети «Нове життя». У приміщення районного часопису зайшли знайомі, посріблені сивиною люди. Їм уже за вісімдесят. Однак із вуст цих поважних людей не відчувалося туги за минулим, були вони всі у гарному піднесеному настрої. У їх серцях відчувався молодечий запал. Пройшли вони непростий життєвий шлях, у кожного своя біографія, насичена яскравими подіями.
− Серед усіх наших колишніх випускників, − ділиться спогадами колишній директор Іршавської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 А.А.Нодь, − найбільшого успіху добився Василь Андрійович Данканич із Сільця (тоді в школі навчалися також діти із Лози, Греблі, Малої Розтоки, Великої Розтоки, Броду, Дешковиці і Собатина). Хлопець вчився дуже добре. Після закінчення школи вступив до Хустського лісотехнікуму. Ставши дипломованим спеціалістом, пішов працювати майстром дільниці Усть-Чорнянського лісокомбінату. У 1960 році вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Ужгородського державного університету. Був доцентом кафедри диференціальних рівнянь і математичної фізики, став кандидатом фізико-математичних наук.
Адальберт Адальбертович теж чимало добився в житті. Після успішного закінчення школи вступив до Львівського державного університету імені Івана Франка. Тривалий час працював учителем англійської мови. Побачивши у ньому талант мудрого і перспективного керівника, місцева влада назначила його директором школи №2 в м.Іршава. Із першого дня вкладав у розвиток школи часточку свого серця. Він активно підтримував традиції своїх попередників. Дбав про навчально-матеріальну базу школи, намагався створити належні умови для навчання своїх вихованців. А саме: за час його керівництва було перекрито третій корпус школи, замінено водопровід. Проведено ремонт актової зали. Велика увага приділялася позаурочній та позакласній роботі. Організовувалися екскурсії, учасниками яких були не тільки учні, а й вчителі. Водночас було впроваджено поглиблене вивчення іноземних мов, створено ігрову кімнату та спальне приміщення для дітей – шестирічок.
Марія Іванівна Луканинець після закінчення десятирічки навчалася у Хустському культосвітньому училищі. Понад 25 років працювала завідуючою загальним відділом Іршавського райвиконкому.
− Навчання в школі мені пригадується тим, що кожен учень сповна віддавав себе навчанню, − згадує вона. − Ми не пропускали уроки, старанно готувалися до кожного уроку. Були два класи. У 10-му А класі класним керівником була Вікторія Олександрівна Чернієвська, у 10-Б – Ганна Юріївна Тимочук. Училися шість днів на тиждень. Вихідним була неділя. На належному рівні була в школі спортивна робота. Активно діяли футбольна, волейбольна і тенісна секції, розвивалися важка і легка атлетика. Наші вихованці брали активну участь у міських, районних, обласних та всеукраїнських змаганнях.
Є що згадати і Йосипу Мелаю. Директором школи був Василь Васильович Бурч. Це була дуже чесна, принципова, розумна і освічена людина. У душі він дуже любив мистецтво, був серед перших членів Спілки художників України із Іршавщини. Під його безпосереднім керівництвом у навчальному закладі проводилися різні конкурси і змагання, діти із віддалених сіл проживали в гуртожитку, де було організоване безплатне харчування.
Йосип Андрійович теж був серед кращих випускників школи. Після її закінчення вступив до Берегівського медучилища, яке успішно закінчив. У армії був військовим фельдшером. Після демобілізації вступив до Ленінградського санітарно-гігієнічного інституту. Після двох років навчання залишив його і продовжив здобувати вищу освіту в Ужгородському державному університеті. Довгий час, аж до виходу на заслужений відпочинок, працював завідуючим відділом райсанепідемстанції. Старожили пам’ятають його як чесну, порядну людину, яка ніколи не йшла в розріз із законом, дбала про інтереси людей і держави. Таких би нам тепер побільше людей.
На думку А.Нодя, М.Луканинець і Й.Мелая сьогоднішня система освіти зовсім не схожа на ту, яка була 65 років тому. У життя школярів увійшли комп’ютери і смартфони. Якщо в ті часи середню освіту здобували в межах України, то тепер багато з них йде вчитися за кордон. Особливо тепер, у часи пандемії і війни. Нашого цвіту – по всьому світу. Модним стало навчатися у вишах Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини, США. Більшість з них там залишається працювати.
Ветерани з приємністю говорять про районну газету «Нове життя», бо там свого часу на її шпальтах неодноразово з’являлися їх матеріали. А.Нодь ділився роздумами про освіту, М.Луканинець писала про роботу райвиконкому, а Й.Мелай готував статті про райсанепідемстанцію. Усі вони були знаними і затребуваними людьми в районі.
…Розмова в редакції вийшла цікавою і змістовною, колишнім випускникам є що згадати. Усі вони, як і колись, сповнені енергії і завзяття, і в своєму поважному віці (їм уже за вісімдесят) прагнуть зробити щось корисне для Батьківщини. Та найголовніше – усі вони мріють, щоб скоро настала перемога, щоб український народ жив у мирі і злагоді. Щоб мали можливість у вільній і незалежній країні добротно жити їх діти і внуки. Бо Україна та її народ – це єдина, неподільна й згуртована сила, яка достойна цього.
Василь ШКІРЯ
