Щоразу, йдучи в Свято-Іоанно-Предтеченський жіночий монастир, що на Дубрівській горі, хвилююся. А серце радісно тріпоче, адже йду сюди до Бога, до Матері Божої, до святого Іоанна Хрестителя. Йду помолитися, вилити свої болі і негаразди, позбутися спокус лукавого, оживити, очистити свою душу.
І коли бачиш, скільки приходить сюди прихожан із навколишніх сіл та із самого села Дубрівка, радості не має меж. Усіх людей єднає любов до Бога, любов до кожного ближнього.
Задумуючись, якою важкою ціною далась ця свята обитель засновнику − ігумену Феодосію (тоді ще ієромонаху) в далекому 1925 році. Цеглу для виробництва випікали вручну, воду носили з-під гори. Все це робилося з Божою поміччю. І вже на початок 1950 року число братії складало 8 чоловік на чолі з ігуменом Феодосієм. Це ієромонахи: Серафим, Філарет, Веніамін та послушники Василь, Дмитрій та ще один Дмитрій.
Братія трудилася, молилася, платила державі податки. Аж допоки радянській владі Бог не попустив закривати монастирі і церкви. Наприклад, Свято-Серафимівську жіночу обитель у Приборжавському, коли монахинь силоміць впихали на вози, не давши навіть хліб вийняти з печі і відправляли кого куди в світ широкий. Так закрили і Дубрівський скит, не дозволивши проводити більше Богослужіння. Але ігумен таємно молився, за що його майже нетлінні мощі перезахоронені біля монастиря. Ігумен Феодосій (Боршош) чує всіх, хто до його могилки підходить. А відродження монастиря розпочав у 90-роках отець Дмитрій Мулатко, який колись був тут послушником. У 1996 році ігуменя Феодосія зі Свято-Серафимського православного жіночого монастиря в Приборжавському з 11-ти сестрами перейшли сюди на постійне місце. Важко було, спали на підлозі вагончика, не вистачало посуди і продуктів. Та, слава Богу, стараннями матушки все владналося.
І з квітня 1999 року під мудрим керівництвом ігумені Феодосії (Марфинець), яка присвятила себе служінню Богу з 18 років разом з матушкою Варварою (Сакаль), розпочався розквіт монастиря. Весь час у молитвах, трудах ігуменя будувала, старалася всіляко полегшувати побут сестер. Вона неодноразово побувала і на Ільницькому дослідному заводі МЗУ, просила допомогу на будівництво монастиря. І директор підприємства Д.Д.Матіко завжди йшов їй назустріч.
Тепер в обителі постійно правлять службу Божу архімандрит о. Сергій (Данкулич), протоієрей о. Миколай (Туравець), протодиякон о. Іоанн (Білак). А настоятелька, ігуменя Серафима (Готра) мудро керує обителлю, по-господарськи, а до сестер – по-материнськи. Навколо монастиря – одна краса, все потопає у квітах. А доповнює цю красу фонтан із кришталевою водою. Поруч чарівна калина розпростерла свої червоні кетяги.
Кожна сестра вміло несе свій послух. Так, монахиня Ніна (Гангур) є благочинною, а її сестра Варвара весь час у записній. Казначей-монахиня Варвара (Сакаль) і касир-монахиня Ісідора (Росоха), економ-монахиня Параскева (Каналош). Прислуговують у церкві (церковниці) монахиня Анастасія (Галась) та інокиня Іларія (Бокоч). Свої справи роблять у славу Божу, постійно творячи Ісусові молитву.
Тут прокидаються ще світ-зоря і під церковний дзвін поспішають у храм Божий. Починаються утрені молитви, полуночниця акафіст і Божественна літургія. Тоді Небо сходить на землю – Церква торжествуюча і воююча. Бо там вічність, мир, постійна благодать. А тут сам сатана воює зі Святою Матір’ю Церквою.
А вже під вечір – вечірня, мале Повечір’є. Та перед самим празником – Всеношна, миропомазання. Словом, тут умитворяєшся, відчуваєш себе частинкою жителя Неба. І вже ніхто не відверне тебе від Господа, котрий прийняв за нас грішних страшні муки і відкрив двері Раю своїм Воскресінням із мертвих.
Зимній храм монастиря освячений на честь святого Іоанна Предтечі, а літній − на честь Іверської ікони Божої Матері, привезеної зі святої гори Афон митрополитом Феодором. Божа Мати усім допомагає, хто приходить до Неї з вірою. Так, наприклад, одна сім’я з Хустщини за 10 років спільного життя не мала дітей. Із щирим проханням звернулася до Пресвятої Богородиці і жінка згодом народила гарного хлопчика, а через рік – і дівчинку.
У храмі знаходяться частинки мощей при іконі – преподобного Алексія Карпаторуського та Іова Угольського (теж преподобного), а також інших святих. Отож, прикладаючись до ікони та мощей, на тебе хлине така благодать, такий несказанний аромат, що хочеться перебувати тут завжди. Адже праведники на землі були ангелами земними, а на небі – небесними людьми.
Про монастирське життя можна писати багато. І хоча воно інколи і не зрозуміле мирянам, бо що в миру хочемо те й робимо, а тут, в обителі, без благословення матушки ігумені – нікуди. Дисципліна має бути, порядок у всьому. У монастир ідуть за покликанням, насильно це неможливо. І, якби дівчата знали, які вінці чекають тих у вічності, всі би йшли у монастирі. Але кожному – своє. А без Бога – не до порога.
У монастирі щоденно возноситься молитва за Україну, за владу, за воїнів, що обороняють нашу Батьківщину від ворога. На колінах просять Бога припинити кляту війну, Віриться, що Всевишній почує нас.
Ганна ЛЯШКО
