Грішний. Каюся.
Намагаюся щонайменше привносити у свої публічні матеріали факти із особистого життя, або матеріали, що так чи інакше стосуються близьких, знайомих, рідних. З тієї тільки причини, що це може не сподобатися або їм, а тим більше, аби не бути «звинуваченим» в упередженості. Проте інколи доводиться відступати від цього неписаного для себе правила. Тільки у тих випадках, коли це на мою, цілком припускаю, що суб’єктивну думку, вартує суспільного розголосу.
Сьогоднішня тема найбільш імовірно належить саме до таких.
Не гратимемося у котики-мурчики, відразу, як то кажуть, відкрию карти. Мій давній друг, що все своє життя прожив у Берегові, хоча народився на Свалявщині, вчилися ми разом у славному Франковому університеті у Львові на своїй сторінці у FB нещодавно якось розповів про відвідини цього міста та гостювання нашого автора і доброго друга редакції Петра Пітри. Михайло П., мова саме про нього, мав необережність, а, можливо, що й намір, знову ж таки на мою приватну думку, назвати Іршавщину колишньою. Я чемно подякував за згадку Іршавського часопису «Нове життя», який завдяки нашим шановним передплатникам продовжує виходити у світ, на відміну, як це не прикро, від Берегівської районки, де працював і був редактором наш заочний візаві. Але відписав коротке резюме «Іршавщини колишньої не буває. Вона була, є і буде.». Тут таки отримав «утихомирся мало Мішку» … не буду далі навантажувати читача всіма тими FB-ними та навколо них нюансами, повірте, – малоцікаво.
Якби ж то стосувалося особисто моєї персони, то справа не вартувала б і виїденого яйця, не те, що оповідки на першій сторінці видання. Питання постало в зовсім іншій площині.
Якщо припустити, і тільки лише припустити, то погодившись із одним тим, що сприймаємо як дане трактування теперішнього стану справ із адміністративно-територіальним устроєм, мається на увазі безпосередньо входження Іршавщини до складу Хустського району, то виходить, що одним тільки розчерком журналістського пера із сусіднього району ми тим самим перекреслимо нашу славну історію та чесноти, шану і заслуги тих усіх, хто народився тут на нашій землі, приніс їй славу і тим самим вписав червоним чорнилом свої імена і здобутки у її нетлінний літопис.
Знаєте, почну найперше із господарів, або як давно казали за них, газдів. На жаль, імена тих, хто найбільше на це заслуговує нащадки, «правнуки погані», до яких, останніх, слід таки віднести і нас – журналістів – не збереглися в пам’яті. Це найперше ті, хто зранку до вечора гарував на земельці, не давав спочивку ні собі ні рідні, мукалив за океаном серед мігрантів першої хвилі української діаспори в Америці, а приїхавши додому вкладав замучені доляри в земельку та сільські храми, а відтак позбувся всього, записавшись у ненависний колгосп, щоб не відправитися на другий кінець світу – Сибір, як куркуль. Але потяг до праці, до землі не могли знищити навіть радянські порядки. Іршавщина згодом дала чудові приклади трудових звитяг, хоча історія зараз і по-новому трактує ідеологічне нашарування їх праці. Наш район мав чотирьох героїв соцпраці: двічі – кукурудзовода Юрія Пітру, його землячку – доярку Марію Симканич, лісоруба із Лисичова Григорія Денчилю, геолога із Ільниці Юрія Палоша.
Добре, нехай ракурс сьогодення виведе за рамки славетних ці імена.
А як тоді бути із Адальбертом Ерделі, Іваном Дубішом, Василем Бердарем, Юрієм Боднарем, Юлієм Мошаком, Андрієм Бокотеєм, чиї імена навічно вписані у наше малярське мистецтво. А вони народилися хіба на Хустщині? Хоча гріх би’м мав заперечувати про відсутність там їх славних земляків. Митці Іван Попович та Степан Гіга.
А як тоді бути із генеалогією та метрикою у високому сенсі цього слова Дмитра Креміня, Федора Потушняка, Марійки Підгірянки, Степана Жупанина, Івана Петровція, Феодосія Злоцького,Юрія Мейгеша, академіків Юрія Глеби та Василя Німчука, славетного хірурга О.Фединишинця. У світову історію спорту вписані імена Івана Фірцака (Кротона), п’ятиразовий чемпіон світу, дворазовий срібний призер Олімпійських ігор Василь Станкович, футболісти Віктор Пасулько, Іван Гецко, Сільвія Марковцій.
Серед плеяди державних діячів – Віктор Пинзеник і Сергій Устич.
Уже тільки один перелік цих імен вартує бодай хоч одного тому енциклопедії, але це, хай вибачать мені всі інші, – далеко не повний і не всесторонній перелік.
Ще живі їх нащадки, а ті, хто самі при здоров’ї приїжджають до рідних, друзів, кумовів і знайомих на ювілеї та храмові свята.
Колись у нарисі про іменитого нашого футбольного арбітра Василя Поповича акцентував на тому, як Василь Миколайович, де б не судив матчі вищої ліги, або інспектував їх, завжди наголошував на тому, що він саме із Іршави, а не із Закарпаття.
До чого все це?
Переконаний, і твердо. До того ж це не є моїм виключним відкриттям або ідеєю: той, хто не пам’ятає і не шанує свою малу батьківщину, не шанує і не плекає своє коріння, не наситить живильними соками гілля крони великої, нашої спільної Батьківщини.
Михайло ІСАК.
P.S.
Автор цих рядків родом із Приборжавського, яке до 1960 року називалося село Заднє. Радянська влада не могла сприймати цю немилозвучну назву. Передовим, видно, теж не могли назвати, тож славна річка Боржава притулила його до себе новітнім найменням. І ми маємо своїх славних земляків, народжених хто в Задньому, а хто вже в Приборжавському, та про них сьогодні промовчимо. Кожен із них гордиться своїм рідним краєм.
Бо ж він був, є і буде!
Тоді за що ж тоді воюють наші люди проти рашистів, як не відстоюючи ту малу і милу рідну домівку у Великій Україні.
Може доста нам було любити «Мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – советский союз».
У FВ писати не буду, але як ми написав цімбора, так му і відповім: «Не утихомирюся, Мішку!».
