Версія для друку Версія для друку

Живе роботою

Я часто думала про цю миловидну жіночку, адже вона раніше до церкви ходила, жодної служби не пропускала. Зараз же, на 89 році, сил нема, тож молиться вдома. Після служби Божої ми не раз розмовляли з нею біля церкви, вона прямо-таки щебетала, із нею приємно було поспілкуватися, поговорити, навіть не хотілося розходитися.
Отож, кілька днів тому я сама завітала до її будинку, який знаходиться на вулиці Ватутіна. Це – Марія Василівна Черничко (Вівсяник). І ніби вона й чекала на мене, смакуючи морозивом у бесідці.
Гомоніли довгенько з Марією Василівною. Саме кілька днів тому приїхала до мами з Чехії дочка Марія – вона там заміж вийшла.
М.В.Черничко проживала в Ільниці – Новоселиці, де в сім’ї зростало п’ятеро дівчат. Вона була другою в батьків, а народилася в селі Горонь в Австрійській республіці (так записано в паспорті). Інші сестри вже в Ільниці народилися. Діти були ще малі, коли батька забрали на війну, з якої він більш не повернувся. Тож весь тягар виховання ліг на плечі їх матері, Матроною її звали.
Після повернення з Австрії жили в невеличкій хатинці, а мати, як та пташечка, трудилася аби були ситі, хоча і без достатку.
Найстаршій сестрі, Марії Василівні, уже виповнилося 90, молодші ж, уже пішли в потойбічний світ. Вони дві з Гафійкою зосталися. А матір − дерево в лісі прибило ще молодою, коли пішла по дрова аби дітям їсти зварити.
Марійка Вівсяник наче квітка зростала. Вже й на ткацьку фабрику в Іршаву пішла працювати, пішки ходила на роботу, в гумових чобітках у зимову стужу. А директором тоді був М.А.Бойко з Осою. Пряла машинкою нитки, ткала полотно, старалася робити якнайкраще. За сумлінну працю її портрет тривалий час красувався на Дошці пошани в Іршаві.
А скільки хлопців сваталися до неї, листи з армії надсилали, але ні за кого не хотіла виходити заміж. Та коли одного разу на порозі їхнього будинку появився кучерявий юнак з Осою Іван Черничко, одразу припав їй до серця. Але ж хлопцеві потрібно було ще в армію йти. Боячись, аби не вийшла заміж за іншого, одружився і привів кохану додому. А сам пішов служити в армію аж на Урал, де сумлінному солдату доручили возити генерала.
Після армійських лав звели собі новий будинок, Марія підсоблювала чоловіку, потім сама і стіни поштукатурила. Її Іван спочатку завідував млином в Іршаві, потім, коли записався у колгосп, та так усе життя і робив шофером: возив із поля на тік зерно, доставляв на працю членів ланки, одним словом, робив усе, що треба було.
А вже у них зростали дочки, Марійка та Ганночка. Другі пологи були тяжкими, Тож лікарі заборонили Марії Василівні більше народжувати. Але слава Богу за все!
А вона любила порпатися на землі. Садила, копала, урожай збирала. Сіно худобі сушила. Одного разу була буря, так побігла те сіно в копиці складати, 12 таких наскладала, а зливи не було.
− І треба ж було самій так наробитися, що мало запалення легенів не дістала, − довго бідкалася потім.
Звісно, Марія Василівна постійно в праці. Дощить, а вона в городчику цибулю прополює, огірочки прив’язує аби високо піднімалися.
А ще скільки в’язала, вишивала. Всі фіранки на вікна нав’язала, подушок, рушників, скатертин навишивала, що й понині береже.
Та ще й стіни в кімнатах сама розмалювала (віночки, квіти). Коли одного разу завітав до них художник з Ільниці Іван Староста, запрошував до них в офіс на роботу, так йому полюбилося.
Та ще Марія Василівна, на прохання односільчан, калачі на весілля випікала, ще й сьогодні рецепт не забула. Із м’яса котлети, рулети випікала, що гості ой як смакували.
Ця жінка ніколи без діла не сиділа.
− Треба постійно трудитися, − каже Марія Василівна. − Було, так нароблюся, що до хати ледь доповзу. Відпочину годину-другу, потім знову у сад чи огород піду і працюю до пізнього вечора. І огірки треба закласти у банки, і помідори, і сливи в саду позбирати і леквару наварити. Труд продовжує життя. Ось мені вже, слава Богу, у жовтні 89 стукне, ноги підводять, а я все рівно йду до рідної землиці, бо вона нас усіх годує.
Ця жінка за своє життя нікого ні разу за своє життя не осудила, хоча багато натерпілася всього. Також зла ні на кого не тримає, хіба що на сусіда розсердилася, коли той у неї всіх курей та качок потровив. Але коли щось би з ним сталося, відразу поспішала б на допомогу.
А з сусідкою Оленою Старостою в мирі і злагоді живуть завжди, мовляв, вона їй як рідна дочка.
У довгожительки М.В.Черничко п’ятеро онуків і дев’ятеро правнуків. Всім радіє, за всіх молиться.
Ростислав і Ромка ще школярі, а Іванкові ще й трьох років немає. Хлопчики ростуть слухняними працьовитими як і прабабка Марія. А ще всі хочуть, щоб до 100 років була разом із ними.

Ганна ЛЯШКО,
с. Осій

Ваш отзыв

Ваш коментар