- Нове життя - https://nz-ir.com -

ДОЩИТЬ, А НА ДУШІ – СОНЯЧНО

Сьогодні (у вівторок), коли здаємо до друку черговий номер «Нового життя», виглянуло вересневе сонечко. До цього – дощило. За прогнозом, дощитиме і у четвер, коли газету отримає читач…
Захоплюючі успіхи Збройних Сил України на Сході та Півдні нашої країни мимоволі навіяли спогади про студентські роки. Саме тоді автору цих рядків пощастило побувати у тих краях, де тепер вирішується майбутнє України. Деякі деталі випали із пам’яті, але суттєве залишилось.
Ті, хто навчався у радянських вузах 1970-1980-их років добре пам’ятають вересень, який вони проводили збираючи урожай на неозорих полях Батьківщини. Вибачайте за старий ідеологічний штамп, але поля Миколаївщини від того заяложеного слововживання такими не перестали бути. Львів відправив цілий ешелон на битву за урожай (ох, знову занесло). Півтора доби поїзд «чухав» до Херсона. Цікава локація, із села, де нам, майбутнім журналістам, належало збирати під палючим сонцем помідори і небаченої до того величини цибулю в одному із сіл Снігурівського району Миколаївської області, до Херсона було ближче, аніж до обласного центру. Вражало не те. Звичайно, захоплення викликали неймовірної краси і незвичні для закарпатця вечірні і вранішні краєвиди, що інколи скидалися в буквальному сенсі на японські акварелі на шовку. А от – ментальність. Нас усіх, без винятку і до кінця перебування у селі, місцеві жителі не переставали випитувати у тій чи іншій формі про те, чи правда, що у нас (бандерівців) під солом’яними стріхами ще й досі заховані автомати. Чесно кажучи, нас це чомусь не дивувало, але ми цей міф чомусь не поспішали розвінчувати.
І ще один прикметний епізод. Звичайно, він нас не красив. Один із однокурсників в азарті гри на гітарі ненароком «зніс» цим музичним інструментом голову гусаку, що мав необережність під вечір зайти на студентську територію. Від гітари залишився тільки гриф, але туші птиці ми не дали пропасти. Понад ранок його смачно з’їли на одному із облюбованих ставків.
Вранішній наряд на роботу розпочався із … погрози польового декана:
«Винний у крадіжці гуски, буде негайно відправлений у Львів (знайшли чим лякати) і відрахований із університету». Хоча гусака ми зварили, але тут серйозно запахло жареним. Вишикуваних у трикутник студентів повільно обходила гарна молодиця середніх років, пройшла біля нас, другокурсників, і… нікого не впізнала!
Минуло два роки. Доля закинула мене на практику після третього курсу у обласну газету «Соціалістична Харківщина», редакція якої розміщувалася у однойменному, величезному редакційно-видавничому комплексі на сумно знаменитій нині, майже повністю знищеній Салтівці. Рівно сорок років тому. Поголовно російськомовне, нам на вдивовижу, не перше, але й не друге місто в Україні, майже постійно нагадувало про свою столичну першість в період радянської історії республіки. Весь склад редакції, за рідкісним виключенням, в особі завідувачів відділами сільського господарства, освіти, науки і культури та редакторки Олександри (як не ганьба, забув по-батькові) Ситник спілкувався виключно на ворожій нашій державі мові, але тим не менш цілком професійно писав по-українськи.
Місто вражало по-своєму, а я, потрапивши до аграріїв, мав щастя трохи поїздити від приміських районів, аж до віддалених – понад двісті кілометрів від обласного центру. Збір урожаю. Репортажі із полів. Подумайте тільки, деякі колгоспи чи радгоспи мали по дві-три тисячі гектарів орної землі. Далеко не кожен район Закарпаття тоді розорював такий клин. Як правило, журналіста друкованого органу обкому партії у поїздці до місцевого господарства супроводжував інструктор місцевого райкому. Після виходу в поле, знайомства із ходом жнив, обговорювали побачене і почуте від комбайнерів та водіїв десь на пасіці, над ставком, або у затишній балці. Жодна поїздка практично не обійшлася без того, аби в студентський «дипломат» не напакували чого-небудь із живності. Однокурсники, яких інколи пускали трохи далі за прохідну заводу імені Малишева, що випускав танки та іншу продукцію народного господарства, чи на інших гігантах радянської індустрії, завжди з нетерпінням чекали автора цих рядків із відрядження у п’ятницю, а вже у понеділок, чи вівторок випитували, куди чергове?
Студентські будні багаті на пригоди, коли ж їх і мати, як не в молоді роки. По-особливому ці епізоди згадалися саме у ці дні, коли ЗСУ почали визволяти тимчасово окуповані території Харківської області і на Півдні. Там не здали, а там щедро ділилися тим, що мали.
Як бачимо, не заржавіли приховані до пори – до часу автомати, не зачерствіла українська душа, де б вона не жила.
Звичайно, одними автоматами армія «сита» не буде, а душа – житиме, та тільки не під окупацією. Отож, контрнаступ, блискуче організований, дасть Бог, завершиться повним визволенням Харківщини, а згодом розберемося і з Півднем, тим більше, рух спротиву там шикарно підкурює окупантам та колаборантам.
Не будемо уподібнюватися деяким диванним експертам, не аналізуватимемо хід операцій на різних напрямках та не прогнозуватимемо їх подальший розвиток. Для цього у нас є окрім Верховного головнокомандувача ціла плеяда талановитих і мудрих військовиків. Скажу тільки про одне, переможний рух наших Збройних Сил викликає захоплення не тільки тут, у глибокому тилу, не говорячи вже про прифронтові території, але й за кордоном. Змінилася риторика у міжособистісному спілкуванні, нотки гордості різної тональності неодмінні у всіх.
Нехай дощить. На душі все одно – сонячно!

Михайло ІСАК.