Воював без ніг, а коли змусили повертатись у тил, довго опирався – це історія бійця Василя Штефка із
Кушниці, який попри інвалідність пішов на фронт.
Він їхав додому понад добу і зробив лиш три недовгі зупинки, бо мріяв скоріше обійняти своїх дівчат – дружину та донечку. Додому повертався із зламаним протезом, що натирав ногу. Але каже, щойно побачив рідних – забув про біль. «Я не бачив їх 6 місяців. Дивися, як дочка виросла, вже майже така, як я. А коли я їхав, була лише до шиї», – каже чоловік.
Обидві ноги він втратив внаслідок нещасного випадку, вже багато років пересувається на протезах. Та коли почалася війна, пішов у військомат. Йому кілька разів відмовляли, а він приходив знову і знову. Вмовив взяти на фронт водієм. За кермом доправляв боєкомплекти у найгарячіші точки. Від побратимів інвалідність довго приховував. І хоч на передовій на протезах було непросто, каже, в тил повертатися не хотів. «Я ж хотів з перемогою… Наш батальйон ніхто не був у відпустці, ніхто», – запевняє чоловік.
Перше, що квапиться зробити дружина, – нагодувати бійця, а Василь вже рветься в улюблений сад і не може натішитися урожаєм. Привітати його з поверненням сходяться і сусіди.
Як воював він, Василь не дуже розповідає, соромиться. Проте досі згадує своїх побратимів.
Вдома у Василя Штефка купа планів: навести лад на городі, провести донечку у сьомий клас. Та спочатку – з’явитись на нове місце служби, нестиме її у Мукачеві. Але каже, якщо буде змога повернутися на фронт – поїде не вагаючись.
