21 серпня відомому українському поету, публіцисту і перекладачу Дмитру Креміню виповнилося б 69 . Та не судилося… 25 травня 2019 року він полишив цей світ. Нам зосталися тільки його твори, за які отримав всеукраїнське визнання, та спогади про нього сучасників, тих, хто його знав, поважав і любив.
Свого часу працюючи над книжкою про лауреата Всеукраїнської премії імені Лесі Українки Степана Жупанина «Стежина», багато цікавого почув від нього про Дмитра Дмитровича. Той часто ставив його за приклад сучасним поетам і прозаїкам, бо він, на думку Степана Ілліча, був неперевершеним майстром пера, своєю творчістю сприяв розвою сучасної української літератури до рівня кращих зразків європейського письменства. Уже тоді його твори перекладали багатьма мовами, а його ім’я було на слуху, його шанували відомі вітчизняні і зарубіжні літературознавці, критики і майстри художнього слова.
Степан Жупанин гордився тим, що свого часу у виноградівській районній газеті він очолював літературну студію, де й познайомивя зі своїм обдарованим земляком, запросив його до себе додому в гості, де хлопець із гірського села Суха читав свої вірші. Із тих пір вони потоваришували, часто зустрічалися в Ужгороді і подовгу спілкувалися: обговорювали теми сучасної літератури, відомих письменників, ділилися планами на майбутнє. Не втратили зв’язки і після того, коли в 1975 році випускник Ужгородського державного університету виїхав до міста Миколаєва вчителювати, а потім викладати українську словесність в тамтешньому педінституті та у філіалі Київського Національного університету культури і мистецтв. Згодом Дмитро Кремінь став поважним професором цих вузів.
Степан Ілліч дуже радів за Дмитра Креміня, коли той став лауреатом найпрестижнішої державної нагороди. Високого звання він удостоївся за збірку поезій «Пектораль».
Ось як він відгукувався про свого молодшого товариша по перу: «Думками своїми Дмитро чи не щодня лине в Закарпаття, у Суху, де 21 серпня 1953 року народився, де зійшла над високими синьозеленими горами незгасна зоря його світлого таланту.
Із приємністю я прочитав першу книжку поета «Травнева арка». До неї увійшли кращі твори студентських літ, а також написані вже у Миколаєві. Вона позначена оригінальним світобаченням, новизною художніх образів, глибиною емоційного змісту, зігрітого гарячими юнацькими почуттями, опроміненого незрадливою любов’ю».
Наступні збірки «Південне сяйво», «Бурштиновий журавель», «Шлях по зорях», «Танок вогню» засвідчують, як верховинець за своєю натурою по-свіжому сприйняв і відтворив природу, історію, людей степового краю, як оригінальні поетичні рядки виринули з його палкого серця, створивши цілісну естетичну гармонію. Письменники цих країв не перестають дивуватися, як вони раніше не помічали навколо всього того, що відобразив поет із Закарпаття.
А ще до глибини серця запам’яталися мені слова Степана Ілліча про те, що він безмежно радів, почувши по радіо і прочитавши у газетах, що його земляку Дмитру Креміню присуджено Національну премію України імені Т.Г.Шевченка. Він одразу надіслав йому вітальну телеграму, а потім – листа. Поет із Іршави гордився, бо мало хто в нашій країні, не досягши ще й 50 років, одержував таку високу нагороду.
− Знову перечитую «Пектораль», − ділився роздумами Степан Ілліч, − сповнену копітких духовних пошуків сенсу буття, осмислення реалій сьогодення, складного, часом трагічного, але в перспективі оптимістичного. Вдумайтеся лише:
А чи до нас озвалися віки
В тонкій мембрані голосу людського?
Не окроплю минулого – слізьми.
Мина все – минають аврали…
За сто століть зустрінемось і ми
На золотій, на скіфській пекторалі.
Минає все, розмірковував С.Жупанин, але краса, духовність залишаються вічними, тільки б «не здрібніти», «не розтратити земне» в життєвій круговерті.
У своїх роздумах про Д.Креміня С.Жупанин писав свого часу на сторінках районної газети «Нове життя», де, до речі, йому пощастило працювати, «що у найзрілішій книзі поета «Пектораль» виразно звучать такі провідні мотиви:поет і суспільство, ліричний герой і його громадянська позиція, переплетення епох і людських доль, історичне минуле і людська пам’ять, місце людини в житті, усвідомлення сенсу буття, ліричний герой і кохана дівчина, жінка, наслідки Чорнобиля для України, людства, природи ,історії. Привабливо, чарівно відтворив автор тонкощі справжнього людського кохання.
У матеріалі «Поетичне слово Дмитра Креміня», вміщеному свого часу на сторінках районної газети «Нове життя», він писав, що Дмитро Кремінь усвідомлює, що не все йому вдалося, не завжди щастило, не всього бажаного досяг він у житті, але міцна основа віри, надії, любові закладена назавжди:
Натомивсь від утрат, натомивсь від зрад.
Але я посадив – і не дерево, сад.
Є країна у мене ,і сад мій, і син…
У своїй газетній публікації доктор педагогічних наук, професор, заслужений працівник народної освіти України Степан Жупанин сподівався, що цей сад поета цвістиме і плодоноситиме упродовж століть, Україна розвиватиметься з року в рік, діти приноситимуть батькам втіху і радість.
У м. Виноградів із Дмитром Кременем познайомився ще один відомий закарпатець український поет Василь Густі родом із села Королево. Пройде десятки літ і він згадуватиме: «Для Дмитра Креміня Всевишній створив те джерельце в далекому гірському селі на Іршавщині, де була його чудова родина, перша вчителька. У селі Суха народилися його перші поетичні рядки, до речі, опубліковані в районній газеті «Нове життя». І…перші малюнки – олівцями, аквареллю. Довго ніхто не знав, ким стане цей тямущий дітвак – літератором чи художником. А може, інженером? Бо до всіх предметів виявляв неабияку зацікавленість».
А у своїх спогадах про Дмитра Креміня він напише: «…життя склалося так, що батьки вимушені були виїжджати на заробітки і малому Дмитрику довелося продовжувати навчання в Ужгородській школі-інтернаті. Неспроста кажуть: «Все, що робиться – робиться до ліпшого». Бо, крім навчання, у Дмитра відбулися знайомства і спілкування із знаменитим педагогом, художником Золтаном Баконієм, який був у захопленні від творчості юного художника, пророчив йому велике майбутнє. Але поруч у житті Дмитра і надалі йшла поезія – самобутня, свіжа, багатообіцяюча. Навчаючись у десятому класі, Дмитро Кремінь став повноправним членом…університетської літстудії ім. Юрія Гойди. Її керівник Василь Поп не міг натішитися талантом юнака. Захопленими були від його віршів і знані майстри художнього слова Петро Скунць, Іван Чендей, Юрій Шкробинець, Василь Басараб… І не тільки письменники, а й художники, Павло Бедзір, Володимир Микита…Знаменитий Федір Манайло на сходинах творчої молоді, яка зібралася в його майстерні, якось сказав: «Ти, Дмитре, не просто Кремінь, ти – кремінь, що дає сильну іскру… Не слухай нікого, не творися на недоброзичливих, яких буде немало, а роби своє діло. Твоя нива в літературі – широка і врожайна».
Василь Густі якось сказав, що потужним жорнам усе під силу. Якби не склались обставини, він (Кремінь- В.Ш.) завжди – кремінний. І в житті, і в творчості. Краще не скажеш!
Так схвально відгукувалися про творчість Дмитра Креміня наші земляки відомі поети Степан Жупанин і Василь Густі. І не тільки вони!. Кожен із нас, письменників, щасливий і радий з того, що особисто знався із ним, мав змогу спілкуватися і міг би чимало розповісти про велета слова Срібної Землі!
Василь ШКІРЯ
