Здригаючись від лих війни, наше суспільство шукає ворогів усюди, навіть у своїй недалекій минувшині. На жаль, це часто носить корпоративний, обивательський характер, далекий від істини й серйозного історичного аналізу.
На такі думки наводять рішення (вибачте, поки-що про наміри) деяких органів місцевого самоврядування перейменувати вулиці. Звичайно, неприємно, коли ти досі живеш на вулиці Мічуріна, котрий, практично, нічого у фізіології рослин не досяг, але кинув фразу, що полюбилася сталіну: «Ми не повинні чекати милості від природи». На краще задоволення, якщо ти проживаєш у Іршаві, Ільниці чи Осої, якщо твоя адреса знаходиться на вулиці Перемоги, Федорова, Макаренка, Ватутіна, численного загону радянських космонавтів. Нове покоління, яке виростає на цих вулицях, гадки немає хто ці дяді, іменами яких вони названі. Впевнений, що і батьки, в більш як половині випадків, не зможуть пояснити своїм чадам хто такі ці «видатні особи».
Тому доречним є намір Іршавської міської ради переглянути і надати нові назви вулицям, які містять російські або зв’язані з радянським народом. Наміри правильні, але чи завжди вони доцільні?
В опублікованому в «НЖ» переліку можливих перейменувань першою йде вулиця Борканюка (за алфавітом). Розумієш звідки ростуть вуха. Він – герой радянського союзу (посмертно, через 25 років), комуністичний діяч чехословацького періоду нашого краю. Та, якщо зробити короткий історичний екскурс, Олекса Борканюк був членом КПЧ, а не ВКП(б), громадянином демократичної Чехословаччини. За його керівництва крайова організація КПЧ в Пудкарпатській Русі (офіційна назва нашого краю того періоду) була колективним членом «Просвіти» − чи не єдиної проукраїнської громадської організації. Це вже насторожувало радянські спецслужби.
Так, О. Борканюк був другом і ставлеником радянського союзу, хотів, щоб його рідний край об’єднався з Великою Україною. Ці його патріотичні наміри й стали його трагедією. Коли він емігрував, після анексії Закарпаття Угорщиною, першим запримітив, що «радянські брати» всіх перебіжчиків-емігрантів нашого краю саджають у тюрму, як вірогідних шпигунів. У листах до своїх побратимів відраджував перетинати кордон, але марно. Та хто й знав про цей його заклик.
«Радянські друзі», звісно, знали про ці його наміри і послали на вірну смерть – висадили серед зими на безлісній території партизаном на Рахівщині. Скорий арешт, тюремне ув’язнення й смертний вирок у 41 рік, – таким було життя цієї непересічної особистості. Може, комусь не сподобається, але серед комуністів (чехословацького й радянського періоду) теж були чесні й порядні люди. Не всі були кар’єристами й пристосуванцями.
Викликає сумнів викреслити у назвах вулиць імена Степана Вайди – закарпатця, офіцера-танкіста Чехословацького корпусу Людвіка Свободи та Юрія Онуфрія – першого голови Іршавського окрвикому радянського періоду, жорстоко вбитого бандитами-мародерами (ніякими не бандерівцями) у М. Раківці, а також профспілкового діяча Локоти.
Дуже добре, що Іршавська міськрада винесла свої наміри на загал. Так і має бути в демократичному суспільстві.
Михайло ЦІЦАК,
колишній житель Іршави.
