З Наталією Володимирівною Скляр (46 років) із прифронтового Харкова познайомилися випадково – на що недільному Парастасі в Імстичівській церкві Різдва Пречистої Богородиці. Вона прийшла сюди поставити свічку і дала на Службу Божу, щоб під час молитви прозвучало ім’я її полеглого на фронті сина Олега.
Після закінчення Богослужіння я підійшов до згорьованої матері й напросився у співрозмовники. Вона погодилася. До війни в неї була мирна професія – працювала дизайнеркою у фотосалоні. Після перших обстрілів міста емігрувала в Польщу. Звідти щодня спілкувалася із сином Олегом – випускником Харківського авіаційного університету. Останні три роки він був авіатором, літав на військовому гелікоптері. З перших днів війни стояв на захисті країни.
− Останню есемеску я послала Олегові 23 квітня, напередодні Великодня, − розповідає Наталія Володимирівна. – Він не відповів. Відповіли друзі…
− Господи! Пройшло вже стільки часу, як моя єдина кровинка стала жертвою путінського дебілізму, а рана й досі не гоїться. Не можу змиритися з тим, що мого сина-льотчика немає. Він навіть наречену не встиг собі знайти. Мав лише 25 років. Як ангел кудись полетів і не долетів…
Так сталося, що свого сина мати виховувала сама. Батько пішов із сім’ї, коли Олег ще був дитиною. Завів іншу сім’ю. Навіть на похороні, що відбувся на військовому кладовищі в Дніпрі, батьки сумували окремо…
Після смерті сина мати не повернулася в Польщу, залишилася в Україні. В Імстичові потрапила разом із евакуйованими сюди з Харкова військово-спортивним інтернатом. Працює вихователькою.
Тут подружилася з іншою біженкою – Зінаїдою Коротковою із Слов’янська, яка до війни працювала в магазині, а в Імстичові – прачка в евакуйованому інтернаті. Її чоловік, Ілля – на фронті. Прийшла до церкви, щоб поставити за нього заздоровну свічку і помолитися за його щасливе повернення, адже, саме в ці дні відзначається свято його небесного покровителя – пророка Іллі.
Цікавлюся у пані Зінаїди, чи знає вона, що мер її рідного міста Вадим Лях, походить із сусіднього Лукова?
−Так, знаю. – Скажу і те, що із початком війни його авторитет значно зріс, він показав себе справжнім патріотом.
Які непрості долі склалися у наших людей за короткий час військового протистояння з путінською рашею. Обпалені війною долі ще довго нагадуватимуть, нитимуть, болітимуть. Знову повертаюсь до розмови з Наталією Скляр:
− Найбільше моє бажання, − каже вона, − перепоховати останки мого сина в Харкові. Знаю, що це можливе тільки після війни. Цим і живу…
о. Петро Канайло провів із обома жінками спеціальний обряд очищення. Кажуть, що полегшало. Лікує їхні душі й мирне та привітне Закарпаття.
Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово.
