За кілька хвилин поїздки у переповненому рейсовому автобусі перед кількома пасажирами заднього відсіку розгорнулася картина, варта кіносюжету. Говорили між собою дві жінки.
Розпочалося зі звичного у цю неймовірно спекотну літню пору та небаченого цілими поколіннями іршавчан відсутності опадів обговорення впливу погоди на урожай. Жінка в траурному вбранні сказала, що цьогоріч на Луганщині небачений уже роками урожай: зернових, овочів.
– У мене там син проживав, – продовжила вона розвивати тему. – Боже, скільки ми натерпілися. Все довелося йому із сім’єю залишити. Як я його просила, вмовляла виїхати ще до окупації, не повірите. Вони до останнього надіялися що все обійдеться. Аж поки снаряд не розніс будинок сусідів, сарай і їх гараж.
Покинули все нажите за роки. Навіть, майже нове авто. Вивозили їх уже в росію, за кожного довелося платити по п’ятсот доларів. Виїжджали через Литву, Латвію і далі – в Чехію.
А цю історію довелося почути від іншої людини ще до того. Сімейна доля занесла сина у далекий світ росії. І розривається душа чоловіка між родиною батьків та уже своєю і світом орків. Мовчить і терпить, бо нема йому де дітися.
Ці два випадки — як дві краплі води у морі нашого горя та біди.
Незмінно віримо, що відбудуємо зруйноване війною: хати і бізнес, дороги і комунікації, міста і села. Неодмінно – вони стануть красивішими і більш комфортними для життя.
Але як відновити той зруйнований внутрішній світ?
Якими ми станемо вже після Нашої Перемоги?
Однозначно, що не такими як до війни.
Загояться рани і не підриватимуться на жнивних полях комбайнери. Але хто знає, допоки ятритимуться невидимі душевні травми. І як вони впливатимуть на нашу буденність, свідомість.
Як житимемо із тим, що вчені визначають як стокгольмський синдром?
І такі випадки непоодинокі. Скільки ж бо нашого цвіту серед того рашистського чортополоху.
Бо ж їхали з діда-прадіда заробляти закарпатці на маєтності у світ поза очі, не надто обираючи, чи то буде Америка, чи замерзлий Сибір. Чимало із них, тих заробітчан, знайшовши свою суджену, залишалися там так і не порвавши рідне закарпатське коріння, пориваючись у Карпати, особливо ще кілька десятиліть тому, аби приїхати не просто відпочити, скупатися у хвилях річки дитинства, а щоб накосити на зиму для батьківської корови копицю-другу запашного підполонинського сіна.
Чого гріха таїти є і серед них манкурти, які у спілкуванні з рідними дішли до того, що погрожували: «Чекайте, щи руські танки в Чипишовици будуть!». Що ж, село не без болота.
А що з тими, хто не витримує та вихлюпує свої негативні емоції до путлера у телефонних довірливих розмовах із батьками, а ті, убезпечуючи рідну кровинку намагаються перевести розмову на нейтральну синоптичну тему.
А якими там виростуть там внуки?
Безліч питань через призму кожної людської долі.
Це не спроба знайти виправдання війні та її хижій орді. Навпаки – це мільйони ненаписаних сторінок тих свідчень, які скоріше всього не знайдуть свого матеріального втілення у міжнародному трибуналі, який все-таки мав би засідати у Бучі, а не в Женеві чи ще у якій-небудь із європейських столиць.
Ще, на щастя, не було чутно про те, аби хто-небудь із українців, окрім манкуртів із лугандону, воював на стороні окупантів. Дасть Бог, і не буде!
Хочеться вірити в інше. Ми переможемо неодмінно. І тоді прийде час змінювати всю оту русню, якщо ми хочемо нормально жити, бо ж не перенесемо тих, бодай їх Бог не дав таких, сусідів катма куди. Історики стверджують, що після перемоги над нацистською Німеччиною довелося проводити серйозну роз’яснювальну роботу впродовж життя одного покоління, аби суспільство змінило сприйняття пагубності людиноненависницької ідеології гітлерівського нацизму, вірус якого в’ївся у пори національної свідомості німців. Припускаю, що ситуація із хворобою північного сусіда, можливо, ще гірша. Історія ж відпустила Гітлерові неповних дванадцять років влади, а тому покидькові терплять уже більше двадцяти.
Так от, не вірю, що українець у масі своїй, де б він не був, не жив і з ким би не одружувався, чи українка вийшла заміж, не згадає рідну домівку, материнську колискову та не стане свідомим провідником не гнилого «русского міра» ап. Того волелюбного і сильного народу, який став на прю із незчисленно сильнішим ворогом, не боїться його вогню і сталі, брехні і підлості і стане, врешті-решт, заможним і незалежним господарем на своїй, политій кров’ю і потом землі.
Прийде час!
І він, не за горами!
Михайло ІСАК.
