Напевне, жоден старостинський округ на Іршавщині не може похвалитися такою кількістю суб’єктів господарської діяльності як Дубрівський. І вони, погодьтеся, не з’явилися раптово, на порожньому місці, а цьому передувала клопітка, напружена і наполеглива робота колишнього голови села, а нині старости Володимира Малиновського. Він із перших днів роботи на новій посаді зарекомендував себе умілим керівником, здібним менеджером і хорошим організатором. Навколо себе зумів об’єднати усіх, хто прагнув змін.
− Очоливши Дубрівську громаду, зрозумів, що для того, щоб зробити що-небудь у селі для людей, потрібні гроші. І немалі, − розповідає Володимир Ярославович. − Почав із удосконалення інфраструктури населених пунктів. Це осучаснення побутових умов у дошкільних навчальних закладів, асфальтування доріг у Дубрівці, Малій та Великій Розтоках, освітлення вулиць. Взявся також за розвиток культури і спорту. Зрештою, і про саме приміщення сільради настав час подумати, бо сюди йдуть сільчани за вирішенням різних проблем. А коли казна пуста, не зробиш нічого. Тому я почав із відродження на території населених пунктів малого і середнього бізнесу (населені пункти, які входили до складу сільради, здавна славляться працелюбними людьми). І я як у тій приказці, вирішив:якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори.
І сільський голова пішов назустріч підприємливим людям, почав стукатися до тих, хто хотів щось зробити для села. Спочатку взятися за діло Володимир Ярославович пропонував односільчанам, потім почав запрошувати всіх, хто бажав долучитися до справи. І процес, як казав один генсек, пішов. Тепер тут діють 14 суб’єктів господарювання, які сповна наповнюють місцевий бюджет.
Серед них вирізняється фермерське господарство «Кузня Зейкан», яке знаходиться у с. Мала Розтока». Очолює його колишній сільський вчитель географії Петро Зейкан.
− Я радий з того, − ділиться роздумами Петро Іванович, − що наш край славний своїми ковальськими традиціями, які корінням сягають у середньовіччя, коли ці землі належали ще до Австро-Угорської імперії. Я вирішив продовжити ці славні традиції. Адже в селах ця професія ще залишається затребуваною. Якщо є коні, то потрібні підкови, необхідно полагодити воза, сани…
Щодо себе, то П.І.Зейкан людина скромна, багато говорити не любить. Каже, що підприємництво вабило його змалку. Хотів навчитися заробляти гроші власними руками. Якщо на плечах голова, то справа зрушить з місця. Було б лише бажання. Із повагою ставився до людей, які намагалися зробити щось самі, не зважали на труднощі і державу. Разом з тим, багато читав різної літератури, добре вчився в школі. Тому після здобуття відповідної освіти, подав документи до Мукачівського педучилища, яке успішно закінчив, потім здав екзамени в Чернігівський державний університет. Повернувшись додому, певний час працював у навчальних закладах району, а з 1992 року взявся за підприємництво.
− Трохи попрацювавши на освітянській ниві та у райвиконкомі, напевне, я ще більше переконався, що потрібно братися за справу самому, − каже Петро Іванович. − У нас і справді гроші валяються під ногами, треба лише схилитися, щоб підібрати їх. Почав із аптечної мережі, адже на той час це була незаповнена ніша. Майже в кожному селі була тільки одна аптека. А були й такі населені пункти, де взагалі не було де придбати ліки. Отже, гроші заробити було можна, але серцем відчував, що то не моє..
Петро Іванович прагнув чогось більшого. Заробіток через «купи-продай» його не влаштовував. Тому в 1998 році заснував фермерське господарство «Кузня Зейкан». На даний час воно перетворилося на сімейне господарство, точніше, тут працює уся їх велика родина. Разом із ним трудяться його жінка Леся і сини – Євген і Петро з своїми дружинами Анею і Діаною та внук Іванко. Дочка Марійка навчається на економічному факультеті в Чехії. Коли приїжджає додому, обов’язково навідується в господарство, допомагає батькам і братам.
Кузня була заснована в 1998 році Петром Івановичем. Усе починалося із невеликої кімнати площею 25 м. кв. одного звичайного саморобного горнила, старовинної бабки та набору ковальських інструментів, що дісталися голові династії від його діда.
На даний час кузня розрослася до площі 5000 м. кв. Із часу її створення виконана велика кількість замовлень, що розійшлися по всьому світу. Від Уралу до Берліну. А їх інвертар – це різноманітні верстати та пристосування, які допомагають їм у важкій роботі з металом. Багато із верстатів є унікальними, бо зроблені на основі їх власного багаторічного досвіду.− А працюємо ми не тільки із простим залізом, але й з нержавійкою та кольоровим металом, а це − мідь, латунь, бронза, алюміній, − каже Петро Іванович. − Також часто ми застосовуємо поєднання у виробах заліза та різноманітних сортів цінної та рідкісної деревини, як от дуб, бук, граб, липа, явір, ясен, черешня, груша, шовковиця і, звичайно, ж горіх грецький.
2011 року, за домовленістю із сільським головою Володимиром Малиновським, із Білок перемістили виробничі потужності у село Мала Розтока. Після короткого періоду адаптації на новому місці налагодили випуск твердопаливних котлів.
2012 року почали виготовляти устаткування для обробки каменю. Впродовж декількох місяців ввели в експлуатацію цех по обробці каменю, у якому запустили виготовлення бруківки кам’яної з андезито-базальта, граніта і піщаника.
Ще через рік самі виробили і запровадили додаткове устаткування, і почали виготовляти поліровану плитку, пам’ятники і елементи інтер’єру.
− У 2014 році виготовили перший верстат з числовим програмним управлінням, який розпочав наш додатковий напрямок – виробництво устаткування, вже не тільки для себе, а і для наших клієнтів, − продовжує розмову Петро Іванович. − Художня ковка: воріт, виготовлення козирків та навісів, віконних грат, балконів, перил та ковки з нержавійки… Зважаючи на проблеми із газом, ми взялися також за виробництво твердопаливних котлів, теплогенераторів, пічок, вентиляційних каналів і димоходів.
П.І.Зейкан почав моніторити ринок, себто вивчати попит споживача, виготовляти те, що потребує споживач. А тоді якраз затребуваними були вироби з деревини: альтернативне паливо, будиночки з брусу, меблі, альтанки…. Мода пішла також на бруківку, бордюри, плитку облицювальну, фонтани, світильники, декоративні стовпи. Під силу зробити також умільцям із «Кузні Зейкана» виготовлення каменеробних, дереворобних і металообробних верстатів.
Вдалося зробити вже чимало. А ще більше планів на майбутнє. Над їх вирішенням і працює колектив.
Василь ШКІРЯ
