Версія для друку Версія для друку

Імена Дмитра Креміня та Василя Німчука занесено в список видатних українців

Днями в засобах масової інформації опубліковано список імен видатних творців, дослідників і популяризаторів української мови, пропонованих для увічнення в географічних назвах та об’єктах топоніміки. Серед них і наші земляки – поет, публіцист, есеїст, перекладач, співзасновник Народного Руху, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка Дмитро Кремінь та український мовознавець, доктор філологічних наук, професор, член кореспондент НАН України Василь Німчук. Саме завдяки їм Іршавщина стала відома не тільки в Україні, а й далеко за її межами.
Дмитро Кремінь народився 21 серпня 1953 року в селі Суха в сім’ї колгоспника. У 1975 році закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету. Свого часу викладав українську мову і літературу в середній школі, потім в Миколаївському педінституті, працював кореспондентом газети, завідуючим відділу в газетах «Ленінське плем’я», «Радянське Прибужжя», «Рідне Прибужжя». Із 1993 року – керівник обласної молодіжної літературної студії «Борвій».
Автор збірок «Травнева арка», «Південне сяйво», «Танок вогню», «Бурштиновий журавель», «Шлях по зорях», «Пектораль», «Елегія Троянського вина», «Атлантида під вербою», «Полювання на дикого вепра», «Віфлеємська зоря», «Літній час»… За збірку віршів «Пектораль» здобув Шевченківську премію. Дмитро Кремінь також лауреат багатьох всеукраїнських і міжнародних літературних премій.
Буваючи в Іршаві, він обов’язково заходив до редакції районної газети «Нове життя». Дружив із поетом Михайлом Ціцаком, який працював тоді завідуючим відділом районного радіо. Часто згадував про те, що добре знався із письменником Степаном Жупанином з Іршави, який був першим його літературним наставником. До речі, перші свої поетичні проби Дмитро Дмитрович друкував саме на сторінках районного часопису. Про це свідчать пожовклі підшивки газети. У ті часи при новинці діяла літературна студія «Промінь», яку очолював талановитий журналіст і письменник Василь Греба.
Шкода, що доля відвела йому стільки мало часу для земного життя. У нього було ще чимало творчих задумів, які хотів втілити у своїй творчості. Та не судилося. Якось так складається, що талановиті люди завчасно покидають нас…
Свого часу доля звела мене також із Василем Німчуком із Довгого. Незважаючи на славу, яка вже тоді окрилила його, він був дуже скромною і напрочуд чесною і порядною людиною. Його в рідному селі знали і малі, і старі, бо часто спілкувався з ними, коли приїжджав до батьківської хати. Був віруючою людиною, у неділю обов’язково заходив до храму помолитися Всевишньому.
Після закінчення Ужгородського державного університету працював в Інституті мовознавства НАН України, а з 1991 року – в Інституті української мови НАН України, а з 1998 до 2008 року – його директором.
Серед наукового доробку Василя Німчука – 500 праць. Коло наукових зацікавлень: палеославістика, історія української мови, українська діалектологія та глотогенез, історія українського мовознавства, проблеми українського правопису ,українське джерелознавство та археографія.
Він автор монографій «Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською», «Мовознавство на Україні в ХІV – ХVІІ ст.», «Давньоруська спадщина в лексиці української мови».
Під керівництвом Василя Німчука був розроблений проєкт правопису 1999 року. Він був членом редколегії і одним з авторів енциклопедії «Українська мова»(2000 р.), засновником та головним редактором наукового журналу «Українська мова», а також почесним доктором Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
Мені дуже приємно, що імена Дмитра Креміня і Василя Німчука занесено в список видатних українців. У рідному селі мовознавця колишню вулицю Пушкіна, на якій проживав ще один відомий довжанин, серцем і душею причетний до української літератури Василь Кузан, названо іменем Василя Німчука. А в Сухівській гімназії, яка вже носить ім’я лауреата Шевченківської премії Дмитра Креміня, торік відкрито меморіальну дошку відомому українському поету. До речі, на її відкритті побували лауреат Шевченківської премії Петро Мідянка і син Дмитра Креміня − Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь. Ось що він розповів тоді про свого батька:
− Закарпатський Кремінь у його продовженні сина Креміня є голосом в Україні, це великий рівень підтримки для Півдня України, звідки я родом, а я народився на Казанщині, коли мого батька розподілили 1975 року викладати не тільки українську мову і літературу, а й російську мову і літературу неподалік від виправної колонії, де сиділи політичні засуджені.
Немає такої країни, де настільки актуально звучить питання захисту державної мови. Україна одна із тих країн, де досі триває боротьба: за територіальну цілісність, країна, де конституційно визначено єдину державну українську, але стільки сміття, скільки виливається на мову і скільки ганьби зі сторони п’ятої колони рухається у мій бік, це заслуга наших політиків, які досі сперечаються, що є для них цінністю. Але є великий український народ, європейська цивілізована натура, безсмерті твори наших геніїв і митців минулого і сучасності. Є, звичайно, великий оптимізм на завтрашній день, тому кожного разу, коли я тримаю спину, коли я чую образи, але не підпускаю близько до себе, я думаю про завтра, про покоління наступників, молодь, представників різних національних меншин і корінних народів, для яких Україна стала країною нових можливостей організації боротьби і справжнього відстоювання їхніх інтересів».
Історично так склалося, що у його маленькому селі назв вулиць дотепер немає. Наразі вирішується це питання і незабаром одна з вулиць носитиме ім’я Дмитра Креміня.

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар