Версія для друку Версія для друку

І електрик, і музикант

Живе в Осої людина, яку багато хто в селі знає. Це І.Д.Ковач. Мені запам’ятався тим, бо колись щоранку торував стежку до школи повз нашої хати аж з-під гори Крегіт, де поруч протікає потічок. Його поважають за порядність, чесність, правдивість і за його труд. Де б він не працював, всюди відгукуються про нього добрим словом. У Іванових батьків було семеро дітей. Крім нього, ще Марія, Анна, Василь, Юлія, Ольга та Михайло. А батько був добровольцем. Після поранення все життя шкутильгав. І носив пошту в Осої (тоді за пресою ходили в Ільницю). Та завдяки Івану Дмитровичу газети сільчани завжди вчасно одержували. А мати працювала в Іршаві на комутаторі (автоматична телефонна станція). Часом і сама пошту носила, потім в колгоспі трудилася.
Діти у Ковачів напрочуд вдалися працьовитими. А Іванко ще малим захоплювався музикою. Якщо вчує, що хтось грає, стрімголов туди біжить. Дотепер згадує як колись недалекий сусід Петро Брич дав йому пограти на скрипці. І вже через певний час полинула музика. Радості малого не було меж.
А коли сусід Василь Матіко йшов до армії, подарував Іванкові гармошку, аби займався музикою. Потім батько купив йому в Берегові баян і вже скоро під горою Крегіт на всю округу полинув чардаш.
Сьомий і восьмий класи Іванко закінчив у Ільницькій школі-інтернаті, де старанно вивчав ноти. Там і помітили здібності хлопця і вже брали його на концерти. Та ще й вірші гарні писав. Наприклад, «Сонечко спати лягає, а музика грає і грає». Це, напевне, про себе.
Потім було навчання в Свалявському ПТУ, де опановував справу електрика.
Далі служба в армії. Наразі потрапив в електробатальйон, а ще взяли його в духовий оркестр (чули як грав). І ось коли зіграв марш «Прощання слов’янки», комбат заплакав.
Після «дембеля» Іван Ковач влаштувався на роботу в Ільницьку хлібопекарню. А вже звідти вступив на навчання до Львівського кооперативного технікуму. Правда, диплома так і не забрав…
Далі вчився в Москві на хоровому відділі в народному університеті. Деякий час і працював там.
А вже опісля зібрав групу і грав на весіллях і вечорницях. Ніколи не забути йому тих, із ким разом виступав. Це осійчани: Василь Шевчук, Бажів, Василь Чепак (оператор). Грали хлопці професійно, їх часто прирівнювали до ансамблю «Зелені Карпати» Степана Гіги.
І.Д.Ковачу довелося довгий час трудитися в Іршавському ПМК-22 механіком та електриком. У Малому Раківці будували школу, де теж вів всю механічну роботу.
А потім був Чорнобиль, куди мусів іти. У третій зоні пробув (теж механіком) більше трьох тижнів. Дозволялося випити чарку вина аби не «брала» радіація. Слава Богу, живий і здоровий, а багато вже із його ровесників повмирали. Іван Дмитрович веде здоровий спосіб життя: не п’є і не курить.
На долю Івана Дмитровича випало працювати і в Осійській середній школі. Достеменно знає кожну розетку і вмикач.
Довелося працювати і в Ільниці на фабриці, де італійці шили шкіряні куртки. А він був закріплений по механіці та техніці безпеки. Хотів зробити швачкам кращі умови праці, але до його зауважень там не дослухалися і одного прекрасного дня залишив байдужих італійців. А вже на пенсію вийшов із ТзОВ «К’Лен», що в Ільниці.
Та попри все, музику не полишає. Вона крокує щодень поруч. Грає на піаніно, баяні і на гітарі.
− Я хворий, коли не заграю,− говорить Іван Дмитрович, хоча домашні не в захопленні від його хобі. Щовечора з його домашнього кабінету піаніно доносить прекрасну «Червону калину» та «Гімн України». Як заграв, коли я побувала там, мої очі наповнилися сльозами. Це була чудова мить.
− В артисти я не збирався йти, я не люблю слави, але з музикою не хочу розлучатися, бо вона жива, вічна, − скромно мовив.
Іван Дмитрович також пише пісні. Говорить, що спочатку з’являється мелодія, а вже далі слова від самої душі.
− Пісня легко пишеться вночі, коли навколо тиша, − розмірковує мій співрозмовник.
Так народилися його пісні: «Кохання навесні», «Гуцульський танок» та «Зустріч».
Ми зустрілись на весні,
Покохалися на весні.
Я співав тобі пісні
Чарівні, чарівні…
− Я в усьому оптиміст, − зізнається Іван Дмитрович. − Спочатку приходить задум, я довго розмірковую, потім приходить натхнення і оживає пісня. Проста, задушевна, доступна. Октава, переходи і ніжна мелодія, що звеселяє, надихає.
А ще пам’ятає як першу зіграну в дитинстві пісню продекларувала мати:
Пройшло літо, пройшла зима,
Студентка вчитись не пішла,
Пташки співали, зелений гай,
Бо час кохання – то місяць май…
Звідтоді й пішла – полинула пісня. Жива, сердечна.
Хоча Іван Дмитрович на заслуженому відпочинку, але музику ні на хвильку не полишає. Хоча й роботи вдома вдосталь, бо ж корівку тримають, котрій потрібно накосити, погодувати, почистити з-під неї. Потім дружина подоїть, бо двом онукам – Анастасії і Назарчику ой як смакує свіже молочко. Третя онука (дочка сина Сергія) проживає за межами України. А дочка Івана Дмитровича − Світлана із чоловіком живуть вдома. До речі, Світлана знаходиться у декретній відпустці, чекає на третю дитину.
Іван Дмитрович разом із дружиною, Надією Іванівною, разом уже 43 рік. Й хоча до музики вона не аж так, зате чоловіка у всьому розуміє, поважає, інколи й сама за нього зробить, коли щось він має важливе. Буває, покличуть електрику справити, якийсь електроприлад полагодити, ніколи нікому не відмовить.
А ще Іван Дмитрович вірить в Бога, що рятував його не раз під час важких життєвих ситуацій. Одна із них, коли в армії машина перекинулася й двоє його друзів-солдатів загинули на місці, а в нього – жодної царапини…
Про І.Д.Ковача неодноразово писали в газетах. Особливо, в районці. Має творчий зв’язок із поетесою Марією Шевченко із Чернігівщини. А ще хоче запропонувати гарну пісню Білківській групі «Тернина». Музика для нього – понад усе. І ще – виступи в сільському клубі неодноразово продовжувалися бурхливими оплесками.

Ганна ЛЯШКО,
с.Осій

Ваш отзыв

Ваш коментар