SONY DSC
Життя Юрія Юрійовича вщерть наповнене подіями, як стільникова рамка в середині літа, медом.
Цей вісімдесятилітній чоловік, не дивлячись на свої поважні роки, завжди знаходить собі заняття на кожен день. В ньому ще й досі «сидить» та верховинська закваска, яка в ньому із тих дитячих, юнацьких та молодих років, проведених ним у рідному Лисичові.
Вже тоді його діяльна натура проявлялася у, здавалося б, інколи не те, що не протилежними, а просто на перший погляд не поєднаними сферами. Так, Юрій Саморига замолоду працював і фінагентом, і завідувачем клуба. Та й інші професії, йому, енергійному і завзятому, давалися легко. В його тогочасній біографії легко вмістилася і робота лісорубом, і … освоєння цілини в далекому Казахстані.
Та рідна Верховина манила до себе лісовими верхами, чистими потоками, високим небом і дзвінким чистим гірським повітрям. Тож повернувся додому на Закарпаття, Іршавщину. Саме в цьому мальовничому містечку його норовлива неспокійна натура знайшла те, що шукала: роботу до снаги, сім’ю і заняття до душі.
Вже так склалася розмальовками долі, що нерідко все це мінялося, але віддавався Юрій Юрійович всьому, чим займався сповна і щедро ділився при цьому своєю енергією з оточуючими на кожному із життєвих етапів.
Серед них – багаторічна активна участь у знаменитому колись народному хоровому колективі Іршавського районного будинку культури «Верховина». Юрій Саморига впродовж багатьох років не просто проявляв свій музичний талант поряд із іншими аматорами сцени, він виконував ще й обов’язки старости цього самобутнього і, без перебільшення, знаного на просторах Срібної Землі колективу. Так, — це було, коли образно кажучи, його душа співала.
А найбільше Юрій Юрійович Саморига потрудився на Іршавському абразивному заводі. Саме із такою простою назвою залишається в історичній пам’яті це підприємство у іршавчан. Десятки років щоденної праці віддав він колективу підприємства. На заслужений відпочинок вийшов за заводську прохідну у ген-ген поважному віці. Займав відповідальні посади і начальника цеху, і заступника директора. Трудився при кількох директорах, але мав негнучку спину і завжди свою думку. Це не завжди додавало комфорту у ділових стосунках, але при цьому неодмінно мав повагу у робітничому середовищі за тримання слова та у керівництва за принципову позицію.
Водночас Юрій Юрійович по-особливому умів налагоджувати ділові зв’язки, або говорячи по-сучасному, комунікувати. Якщо згадувати ті далекі, в історичному сенсі часи, то на думку йдуть і раціоналізаторські пропозиції, що дозволяли вдосконалювати технологічний процес і підвищувати якість продукції. Варто сказати, Іршавський абразивний завод випускав продукцію, марка якої цінувалася не тільки в республіках колишнього Союзу, але і в десятках інших країн світу. Не гріх буде у цьому переліку додати ще й той факт, що дане підприємство ще й дотепер зберегло свій виробничий потенціал, успішно подолавши всі бар’єри і рифи трансформації планової економіки у ринкову.
Слід сказати, коли мова йде про Юрія Юрійовича Саморигу, він завжди жив не у одній площині, його доля завжди мала кілька вимірний простір. Окрім сім’ї, роботи, і вже згадуваної участі самодіяльному, але знаменитому хоровому колективі, цей чоловік умів знаходити час ще для одного заняття, яке, як на мій погляд, додає тим, хто займається серйозно цією справою, мудрості. Бо не кожен може увійти у гармонію із надзвичайно раціонально організованим світом бджолиної сім’ї, не осягнувши її високих законів.
Так вже склалося, що життя Юрія Юрійовича Самориги уже десятки літ нерозривно пов’язане із історією нашого видання. По-перше, він наш давній передплатник і надзвичайно уважний читач. Окрім того, як передовий виробничник, керівник підрозділу на заводі мав нагоду бути героєм газетних публікацій районки та й неодноразово виступав на її сторінках із актуальними публікаціями на злободенні економічні теми.
А останніми роками став і автором постійної рубрики «На редакційній пасіці» «Нового життя». Його короткі статті завжди дочасні, у них є поради досвідченого пасічника, свій погляд, і не завжди прийнятний загалом, але «провокуючий до дискусії» так чи інакше підвищує інтерес до газети.
Юрій Юрійович має натуру експериментатора. І за останні роки він, як пасічник, зумів багато в чому «перехитрувати» всі ті негаразди, що їх довколишнє середовище привносить, образно кажучи, у вулик. Він із багатьма хворобами та шкідниками бджіл навчився боротися природними методами і засобами, а значить має екологічно чистий мед.
Як пасічник, за плечима якого десятки років практики, він багатий ще одним, як і чимало його колег по цьому цеху, мудрими думками на організацію цієї важливої у багатьох сенсах галузі: для економіки країни, для аграрного її сектору, для здоров’я населення і для екології врешті-решт. На жаль, і дотепер держава мало дбала про цю сферу, в тому числі і експортного її потенціалу, а за нинішніх умов господарювання в умовах воєнного стану при карколомних скачках цін на цукор та інші матеріали, без яких не обійтися на пасіці, і поготів. Та, дасть Бог, переживемо і цей напуст.
Бо й справді, нелегке воно, життя у наших пасічників. Попередні два роки видалися вкрай не урожайними на мед. Погодні умови були вкрай несприятливими. Мало хто із бджолярів міг похвалитися сонячним урожаєм.
Юрій Саморига мав.
Цього року ситуація стала набагато кращою для всіх.
Але особисто в нього вже змінилася позиція. Так виходить через об’єктивні обставини, що цю тонку і делікатну справу багатьох попередніх років його життя нажаль немає кому передавати. Тож Юрій Юрійович потихеньку «урізає» потихеньку свої кимаки, так поміж собою пасічники називають вулики. Справа невтішна, але незалежна від нього.
Так само як невтішною залишається для нього так і не видана унікальна збірка лікувальних рецептів, ретельно зібрана ним за десятки років із різних джерел та походженням від різних народів на основі меду та бджоло продуктів.
Але тим не менш, свої 80 років Юрій Юрійович сьогодні зустрічає із оптимізмом. І не останню ноту в цій мелодії його життя відіграє пасіка, особливо як у період недавнього медозбору, коли немов сонце живим ручаєм щедро витікає із стільників та плавно спадає у пірамідку солодкого продукту.
Олександра СТАНКО,
І курсу відділеня
журналістики УжНУ
P.S.Редакція по-особливому щедро вітає свого автора із його визначним життєвим ювілеєм.
Всіх земних Вам благ, Юрію Юрійовичу!
