Версія для друку Версія для друку

ЛУГАНО, КОНФЕРЕНЦІЯ – ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР ШВЕЦІЇ…, а поміж тим, ми – українці

Стрічки Інтернет-видань повняться повідомленнями про міжнародну допомогу Україні у її, без перебільшення, героїчному протистоянні народу і влади агресії РФ. Було би блюзнірством не оцінити це гідним чином. Водночас не може не тривожити інформація про відступ оборонців наших міст Сєвєродонецька і Лисичанська перед у десятки раз переважаючими силами ворога, а при цьому новини із-за кордону свідчать про поступлення одиниць… ні, не десятків одиниць сучасних артилерійських систем, здатних якщо не переломити критичну ситуацію на нашу сторону, то бодай утримати її стабільною, вкрай необхідного нам озброєння.
Зрозуміло, є процедури міждержавних узгоджень. Але не забуваймо про політичну волю лідерів держав цілковито спроможних на ці ж процедури не впливати, так само максимально їх при необхідності прискорювати. Не йдім далеко, згадаймо лишень питання прийняття Швеції і Фінляндії до альянсу НАТО.
Допоки умовний Захід допомагає Україні воювати із рашистами таким чином аби неодмінно зберегти Путіну обличчя, на фронті гинуть від ворожої арти наші вояки, а від ракетних ударів – мирні жителі в тилу.
Мало. Дідько його забери – мало.
До речі, про Швецію. Цими днями в Україні із візитом перебувала прем’єр-міністр Королівства Швеція і передала Президенту України Володимиру Зеленському копію листа від 1711 року короля Карла ХІІ послу у Константинополі із настановами визнати Запорозьку Січ як незалежну державу.
І як тут не згадати нашу приказку: краще пізно, ніж ніколи.
Отаке воно – геополітика.
Чи не вийде воно так із допомогою?
Чи не заскоро вони зібралися у Лугано, чи воно такі маневри: чим більше буде зруйновано, тим більше потім буде вкладено.
Всі залишаються при своїх інтересах. Тільки ж тоді постає резонне запитання: а де ж він, наш, рідного народу інтерес?
Хіба ж то тільки в тому аби вижити та відвоювати територію. Та ні. Перемігши окупанта, не претендуємо на умовний Трептов-парк, але й навряд чи наші герої від кіборгів до захисників «Азовсталі» терпітимуть, подібно до радянських ветеранів, жебрацьке існування, коли навіть через сім десятиліть до чергового ювілею Перемоги їх успішно «годували» обіцянками виділити окрему квартиру. Перемігши, а вцьому ніхто сьогодні не сумнівається, питання все ще тільки в її ціні, ми заслуговуємо на те, щоб стати гідними за європейським столом: чи переговорів, чи за, умовно, обіднім. І за тим, і за тим маємо і матимемо серйозні аргументи. Це – наші ЗСУ і наші зернові запаси, від яких по-справжньому залежить «хліб на столі» у п’ятої частини населення планети.
Окрім уже названих тривожних дзвіночків, десь там теленькає іще й таке. Із більше ніж шести мільйонів наших громадян, кого доля за ці місяці після початку розв’язаної Росією війни проти України закинула за кордон, більше десяти відсотків із них заявили, що ніколи уже не повернуться на батьківщину. В переважній більшості виїхали не найгірші спеціалісти і далеко не похилого віку.
А тепер задаймо самі собі запитання: хто відбудовуватиме країну, хто її розвиватиме технологічно, хто трудитиметься на її полях?
Знов-таки, із повідомлень засобів масової інформації. Українці масово повертаються із-за кордону. А хто говорить, яка категорія біженців повертається, чому і для чого. Скажу тільки про одне, хоча є й інші, не менш непривабливі причини. Чимало українок їде додому аби на батьківщині уладнати справи своїх дітей шкільного віку, щоб забезпечити їм навчальний процес у країні проживання уже з 1-го вересня цього року.
Іще одне – із чиїх податків ми забезпечуватиме гідне утримання наших ветеранів війни, соціальну опіку інвалідів-військових і, зрештою, просто людей із обмеженими фізичними можливостями.
Нам уже тепер слід подбати про реальну підтримку свого бізнесу, від малого – до великого, нарощувати військово-промисловий комплекс, розвивати новітні технології у всіх сферах і думати, думати і не переставати думати, яким чином мотивувати всіх тих наших юних вундеркіндів і нащадків мільйонерів, які чи то за рахунок батьків, чи то грантівські кошти здобувають престижні знання у Оксфордах і Массачусетських технологічних інститутах, аби вони захотіли стати лідерами своєї Батьківщини – України, з якою рахуватимуться за тим самим столом.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар