- Нове життя - https://nz-ir.com -

Це не забувається ніколи

З початку повномасштабної війни в Україні, Закарпаття стало центром прихистку для багатьох людей зі сходу. Наразі 390 тисяч вимушених переселенців перебуває на території регіону. Багато з цих людей опинилися без даху над головою. Таким прикладом, є і одна жінка з Сєвєродонецька, яка приїхала сюди і втратила свою домівку. Вона проживає в с. Білки в школі №1. На днях я поспілкувалася з нею особисто і попросила її розповісти про свою історію.
− Як ви зустріли ранок 24 лютого?
− 24 числа прокинулася я від дзвінка батька, від того, що почалася війна. Сказав мені швидко бігти в термінал знімати гроші. Я схопилася о пів на 7 ранку і побігла ставати в чергу. Я зняла гроші і повернулася додому. Мамі кажу: «Треба речі збирати, готуватися». Вона відповіла: «Давай зачекаємо». Ну і від вибуху, коли вдарило в аеропорт, ми вже зрозуміли, коли я в кріслі від’їхала в бік на п’ятому поверсі від хвилі, я зрозуміла, що все, треба тікати.
− З ким ви знаходилися там, і як ви, взагалі виживали?
− Я зі своїм сином, мамою та моєю бабусею ховалися у підвалі нашого будинку. Йшли обстріл за обстрілом. Я дитині, не знаю яку книжку не читала, щоб він не чув. Коли сильно стріляли, навіть якщо з нашої сторони, коли українська армія стріляла, це також підвал трусився, все гуркотіло. Я його і собою закривала, щоб ні банки, нічого не впало на нього. Там були 3 полиці. Ми середню полицю спиляли, щоб він міг підніматися. Бабусі нашій ми зробили ліжко − до стільця поставила цю полицю, яку ми спиляли, застелили її. А я спала з мамою, біля свого сина, де його полиця. У нашій квартирі ми зняли міжкімнатні двері. Також поставили по 2 стільці, настелили куртки, ковдри і все, щоб зігрітися. А потім у нас зникло світло, ми 3 дні сиділи на вулиці, -10,-12. У підвалі ми сиділи, і люди приходили до нас з інших кімнат надихати повітря, щоб тепліше було. Їсти готувати – піднімалися на третій поверх. Ще й вареники примудрялася ліпити синові. Мама біля мене стояла в квартирі і казала: «Я тобі ці вареники ніколи в житті не пробачу». А я розумію, що дитину треба чимось порадувати і урізноманітнити їжу. Під час приготування, мама чекала на мене в коридорі, не покидаючи мене. А в кухні в нас вже вікна були забиті фанерою, тому що скла не було. Я швидко готувала і сама прислуховувалася, щоб нічого не летіло. Тому, що цей свист, і як воно вибухає – не забувається ніколи. У мене дотепер дитина грому боїться. Коли ми були у вас, тут, на футбольному полі, почався грім і син злякався, попросив відразу повернутися до школи.
− Як вам зараз живеться?
− Мені зараз важко морально тут в школі жити. Сьогодні жінка з Житомира повернулася до себе додому. У мене і до тепер сльози, тому що, також хочеться додому. Дуже. Нас всіх розкидало по різним куточкам, не зрозуміло, куди. Уже в такій депресії тут знаходишся. Мене рідні заспокоюють, уяви, що ти тут, як вдома. Все маленьке і компактне. Я кажу: «Знаєш, вдома навіть стіни лікують». Коли не в своєму місці знаходишся, коли ти все своє життя, 32 роки, жив у своєму місці, ти облаштовувався, ти жив, у тебе все добре: діти, сім’я, робота. А тут ну кому… Не ми ж до Росії прийшли, а вони прийшли звільнити нас від кого? Від нас? І виходить, ми втратили свій дім і загинуло дуже багато людей, не зрозуміло через що взагалі? Через те, що вони прийшли нас звільняти? Тільки від кого, невідомо.
− Чи вірите ви в нашу перемогу?
− Вірю і надіюся, що все скоро скінчиться. І ми всі повернемося до рідного дому, до нормального життя.

Олександра СТАНКО,
студентка 1-го курсу
УжНУ відділення журналістики