Версія для друку Версія для друку

ОЛЕКСАНДР МАВРІЦ. АКТОР І ВОЇН

Уривок зі статті Л. Брюховецької, опублікованої в журналі «Кіно-Театр»:
«Олександр Мавріц став відомий за межами рідного Закарпаття завдяки кіно. Й хоча зустріч з мистецтвом екрана трапилася, коли йому виповнилося вже 55 років, і хоча на сьогодні на його рахунку ще не так багато ролей, цей актор викликає до себе інтерес – і глядачів, і поважних кінорежисерів. Насамперед, завдяки органічному проживанню в образах різного плану. А ще – завдяки двом його героям – борцям за свободу України, яких він утілив у фільмі «Іловайськ 2014. Батальйон “Донбас”» й особливо у серіалі «І будуть люди». Хоча обидві ролі не головні, але вони концептуально виважені – в першому він зіграв захисника України в сучасній російсько-українській війні, у другому – борця з тим самим ворогом, тільки на сто років раніше. Тут не обійтися без гучних слів, тому що до цього зобов’язує гордість за наших воїнів. І так само за наших акторів, які тих воїнів увічнюють в ігровому кіно…» 

Стає гордо за нашого односельчанина, коли читаєш такі слова про нього. Та ще і в такому солідному виданні. А ще більше нас сповнює гордість, коли бачимо земляка на великих екранах у кінотеатрі чи в телевізорі.
Кілька років тому я мав щастя бути гостем на міжнародному кінофестивалі «Корона Карпат». На нагороди номінувався і фільм Зази Буадзе «Червоний» – перша серйозна акторська робота Олександра Карловича Мавріца. Саме його висунули на здобуття премії «За кращу чоловічу роль». Я із захопленням переглядав кінострічку і дуже вболівав за свого однокласника. Здається, я був першим, хто подзвонив йому і повідомив про приємну новину, про високу нагороду, яку Саша таки отримав. Він у той час знімався у наступному фільмі і у церемонії нагородження участі не брав.
Після цієї міжнародної нагороди було ще багато інших. Олександр Мавріц ставав людиною року в Закарпатті, його портрети публікували провідні видання України, врешті він отримав звання «Заслужений артист України»…
Коли ми вчилися в школі, то багато хто з хлопців заздрили Шонію – саме так називали його однокласники та друзі. Заздрили, бо він умів грати на гітарі і співати. Коли учнівський вокально-інструментальний ансамбль під керівництвом Олександра Ляха вперше виступив на шкільному вечорі у теперішньому спортзалі, то всі дівчата перестали звертати увагу на нас, бо були закоханими у Мавріца. Багато хлопців після того вечора придбали собі гітари, але… гітара сама ні грати, ні співати не може…
Після школи усі однокласники поїхали вступати на серйозні факультети у солідні ВУЗи, а Шоні пішов учитися в культосвітнє училище. Для суспільної сільської думки це було взагалі щось дивне, щоб не казати – ненормальне. Бо якщо ще тендітна дівчина цікавилася культурою – то півбіди, а щоби хлопець! «На гітарі і без диплома тринькати можна», – казали односельчани. Але Саша на то не звертав уваги. І правильно робив, бо кожна людина має слідувати своєму покликанню та реалізовувати даний Богом талант, а не підлаштовуватися під чиюсь думку та чиєсь уявлення про те, як саме ми маємо поступати.
Після закінчення училища Саша пішов працювати в Ужгородський ляльковий театр «Бавка», відтак його запросили у Закарпатський обласний музично-драматичний театр імені братів Шерегіїв. Одну із вистав у цьому театрі ставив відомий столичний режисер Сергій Архипчук. Він звернув увагу на нашого Олександра Мавріца, відзначивши його непересічний талант та здатність перевтілюватися. Думаю, що кіношна кар’єра Сашка не обійшлася без рекомендацій Сергія. Та рекомендація – то лише рекомендація. Головне – талант. А талант у Олександа Мавріца незаперечний. Кожна його роль на екрані чи на сцені театру – це окреме життя, цілісне, гармонійне, яскраве. Саша не так грає роль, як проживає чуже життя, життя своїх героїв, пропускає усі їхні драми крізь своє серце.
Після вдалого дебюту у «Червоному» посипалися запрошення. У фільмі «Іловайськ – 2014» Мавріц зіграв українського воїна, справжнього чоловіка, захисника Вітчизни. Чи думав він тоді, що через чотири, здається, роки, у 2022-му, те кіно стане життям. Що доведеться брати до рук зброю не на знімальному майданчику – у справжньому бліндажі, на «нулю».
Шестеро акторів обласного театру боронять Україну від москальських нелюдів на передовій. Тому Закарпатський театр не може ставити на сцені нових вистав. Десятки акторів кіно захищають рідну землю на півдні і сході Батьківщини, тому фільми тепер не знімаються… Кацапські рашисти багато чого змінили у нашому житті. Ми стали іншими, жорсткішими, мудрішими, сильнішими. Тепер нас не введе в оману жоден міф про дружбу і братерство із північним сусідом, бо той сусід – одвічний ворог, вбивця, злодій, жорстокий ординець. Тепер нам не хочеться ні читати, ні бачити, ні чути нічого москальського. Тепер ми все частіше співаємо Славень і відповідаємо на вітання словами: «Смерть ворогам!»
Звісно, війна – то не кіно. На війні не буває другого дубля. Тут усе гранично відкрито і ясно: або ти вбиваєш ворога, або він вбиває тебе. Саша вбивав ворогів, і ця його робота заслуговує ще на більшу шану і повагу, ніж акторська. Олександр Карлович, думаю, отримає ще і військову нагороду, але спочатку йому потрібно одужати після серйозного поранення.
А ще я думаю, що багато хто із молодих візьме приклад із шістдесятилітнього земляка і стане на його місце у бойовому строю. Саме так, як колись ми, дивлячись на нього, купували гітари.
Шоні, ми тобою пишаємося!

Василь Кузан

Ваш отзыв

Ваш коментар