Із Людмилою Бабинець знаємося вже десятки років. Майже все своє трудове життя вона працювала в районному відділі культури. Обіймала різні посади. Свого часу була заступником директора Іршавської районної центральної бібліотеки, доводилося працювати їй також у дитячій та юнацькій бібліотеці, у відділі обробки та укомплектування літератури Іршавської центральної районної бібліотеки. Із 2005 року − головний спеціаліст відділу культури і туризму Іршавської райдержадміністрації. Кілька разів була в.о. начальника відділу культури РДА. Тепер працює інспектором відділу інформації, внутрішньої політики, зв’язків з громадськістю та ЗМІ Іршавської міської ради.
Народилася Л.В.Бабинець 5 червня 1964 року в м. Іршава. Після закінчення місцевої середньої школи вступила на навчання до Хустського культурно-освітнього училища на бібліотечний відділ. Вчилася добре, із знанням справи освоювала ази книжкової справи, бо й сама із дитинства була закохана у літературу. Та чи не найбільше любила поезію, бо й сама пробувала писати.
Після училища, здобувши певний багаж знань, Людмила Василівна вступила на стаціонарне відділення Київського державного інституту культури імені Олександра Корнійчука. Протягом багаторічної і наполегливої праці в сфері культури брала посильну участь у проведенні різних районних, обласних і всеукраїнських фестивалів – Машкінського, Івана Поповича, «Гамори», талановитих дітей із багатодітних сімей та виставок майстрів пензля і вишивки. Свої роботи ніколи не виставляла, бо все тримала в серці. Мовляв, не так зрозуміють, почнуть одразу обговорювати, давати оцінку. У нас уже так повелося, що критиків багато, а тих, хто творить справжнє мистецтво, на пальцях однієї руки порахуєш.
− А чому відкрила свою душу і серце саме тепер? − питаю. − Могла зробити це значно раніше… Адже ще з дитинства бралася за перо і фарби.
Людмила Василівна довго розмірковує над моїм питанням, потім поволі починає говорити, виважуючи кожне слово.
− Звісно, що могла, але чомусь не наважувалася… Тільки тепер, коли почалася російсько-українська війна відчула, що я повинна щось робити, сидіти склавши руки, не можна. А слова нанизуються самі. Ось послухайте:
Мамо, чому здригається земля,
Чому ми знову в підземеллі?
Чому не плаче вже сестра,
І що за люди там в тунелі?
О, сину мій, моя дитино,
Моя кровиночко свята,
Засни хоч трошки, на годину,
Дивись заснула вже й сестра.
А я тобі прошепчу колискову,
Про гай, Дніпро, Карпатський ліс,
Про те, як батько з поля бою,
Свого товариша приніс.
Як нашу землю боронили,
Плечем ставали до плеча,
Як танки вражі горіли,
Тікала чорная орда.
А ти, синку, не журися,
Наш тато сильний, як орел,
Бо в нього в серці Україна,
Й козацький дух іще не вмер!
Людмила Василівна вірить у перемогу України, про те, що незабаром настане мирний день:
Палає свічка у душі,
Думки рояться у тривозі,
Палач крокує по землі,
Міста і села у облозі.
Такою стала Україна,
Двадцятий день війни погас,
Та не погасла в нас надія,
І віра, і любов є в нас.
Ніхто не може в нас забрати,
Любов до рідної землі,
І навіть мертві будуть
тут волати −
Геть з України! Ні – війні!
Ну, а живі? Живі закарбували
Окроплений кров’ю код:
Незламна моя ти, Україно!
Нескорений є мій народ!
Почала розкривати свій талант Людмила Бабинець і в галузі живопису. Перші свої роботи показала майстру пензля Василю Ловскові з Ільниці, який схвально їх оцінив і запропонував й надалі працювати над собою, займатися творчістю. Особливо тонко і лірично виходять у неї натюрморти і розписи. До речі, це відзначив під час пленеру в Климовиці на відзначенні річниці основоположника закарпатської школи живопису Адальберта Ерделі і заслужений художник України Василь Брензович з Ужгорода.
Невдовзі після цього вона мала першу персональну виставку в районному будинку культури. Її роботи, особливо натюрморти з квітами і розписи по дереву і склу, були високо оцінені шанувальниками образотворчого мистецтва. Надіємось, що найближчим часом Людмила Василівна подивує іршавчан новими творчими доробками.
− А що у вас у планах? – не без цікавості запитую, бо бачу як горять у неї очі, які почуття охоплюють її серце. З чим вона небавом прийде до людей?
− Найближчим часом збираюся робити ляльки-мотанки, − ділиться творчими секретами Людмила Василівна. – Як на мене, це дуже цікаво… Лялька-мотанка робиться із шматків тканини. Десь вичитала, що в сиву давнину вона була сімейною реліквією, передавалася із покоління в покоління. Зроблена нашвидкуруч, вона була забавкою для дитини, її дарували малечі на свято. Такі ляльки часто використовувалися у весільних обрядах та дійствах.
Л.В.Бабинець постійно у творчому пошуку. Прагне пізнати більшого, удосконалює себе. Незважаючи на те, що вона працює держслужбовцем, у душі залишається мисткинею. Вона намагається раціонально використати кожну прожиту хвилину. Це ніби про неї: гроші дорогі, життя людське дорожче, але час – найдорожчий!
Василь ШКІРЯ