Здається, Україна не мала президента, у якого б не виникло бажання змінити Конституцію країни.
Не був виключенням і Віктор Ющенко.
Ця невинна пригода сталася саме тоді, коли розгорталася масова кампанія по обговоренню та внесенню змін до Основного Закону України. У Львові того літнього дня у актовій залі Львівської політехніки проводилася науково-практична конференція з цієї нагоди. У ній брали участь представники місцевих органів влади, науковці та представники громадсько-політичних кіл Західної України. Все − чинно і своїм, заздалегідь визначеним порядком. Слухачі із аудиторії передавали записки із запитаннями до виступаючих, вносили пропозиції, деякі із них, у свою чергу спікер, що представляв Секретаріат Президента, озвучував. Автор цих рядків сидів на крайньому місці одного із середніх рядів, тож час від часу передавав складені листки до перших рядів, а там уже – в президію.
Механічно передав і одну із наступних, коли це відчув часте поплескування по плечу. Озираюсь і ловлю тривожний погляд Олександра К., одного із членів нашого не чисельного представництва від Іршавщини:
− Михайле Дмитровичу, − ледь чутно шепоче Сашко, − то я вам написав…
Але було пізно завертати особисте послання, його вже передавали до столу президії. Голова зібрання розгорнув папір, прочитав, ледь помітна посмішка торкнулася його вуст, яку, можливо, й не зауважили інші, окрім нас двох із О.К., підняв голову, обвів поглядом аудиторію, а тоді вже виніс вердикт:
− Мабуть, пора робити перерву.
Вже згодом за кухлем львівського пінистого холодного напою кожен на свій лад переповідали зміст того послання, що несподівано потрапило не в ті руки, проте зіграло свою позитивну роль для окремо взятої аудиторії, що потерпала від спеки:
М.Д., йдім на пиво. Саша.
Не будемо брати на себе стільки наглості, аби стверджувати, що, в тому числі і через нас, Віктор Андрійович не досяг наміченої мети.
Просто тепер попросимо вибачення у шановного читача за доволі фривольний початок серйозної теми.
Конституція – це те, з чим ми живемо кожного дня, хоча й мало хто згадує про це. Це також і те, як ми живемо. На основі яких демократичних засад змінюємо владу: хочемо кращу, а, на превеликий жаль, «продавалися» нерідко за ще гіршу. Про теперішню не будемо говорити: не на часі – всі претензії після перемоги.
А саме перемоги прагнемо всі. На неї працюємо.
За неї воюють кращі сини і дочки України. І, як не сумно, частина з них передчасно стають ангелами.
Знаєте, як прикро, що наша молодь, навіть та її частина,яка здобуває вищу освіту, байдужа до Конституції, не знає її, не відає навіть про ті права, які там громадянину гарантовані, а до обов’язків взагалі ставиться ледащо. Можливу причину вбачаю у подібних сімейних традиціях, тяглість яких укорінена в радянському минулому, коли прописані новели сталінського 1936 року вважалися чи не найбільш демократичними у Європі і в той же період країна потерпала від небаченого терору влади проти власного народу.
Можлива вина і школи…
Але, якщо взяти за великим рахунком, саме збереження конституційних засад виводило Україну на Майдан і боронить її на Сході.
Прийде час і сонце Перемоги засяє над Україною. Відбудуємо зруйноване. Ми станемо новим, зовсім іншим суспільством. Можливо, що це потребує нових змін, деяких нових положень Основного Закону України, за яким нам жити.
Віриться у зміни на краще.
Михайло ІСАК.
