Версія для друку Версія для друку

ПІСЛЯ 22 ЧЕРВНЯ НАСТАЄ 8 ТРАВНЯ

Говорячи про суспільне, вкрай рідко варто посилатися на певні особисті речі, відчуття, або сприйняття. Нині ж вкотре переконуюся у власній правоті, нехай читач вибачить за надто егоцентричну позицію. Поясню цю сентенцію: авторові довелося працювати у Іршавській райдержадміністрації із 1996-го до середини 2013-го року. Вів, як то кажуть, питання внутрішньої політики.
Отож, за ці роки довелося спостерігати, як вона, ця політика, поступово еволюціонувала, хоча суспільство, нехай і підсвідомо, потребувало революційних змін. Можливо, навіть радикальних. Уже мало хто пам’ятає, але Україна доволі безболісно пережила декомунізацію двадцять років тому. По великому рахунку, нашим землякам було глибоко начхати на вулиці леніна та іже з ними, якби то не тягло за собою фінансово –матеріальні затрати, пов’язані із перереєстрацією юридичного статусу осіб, майнового стану та інших подібних речей. Держава звично, для неї, і витратно для нас переклала проблеми зі своєї голови на наші плечі. Ми витримали. Але це танго на граблях по-українськи: навіть не крок – уперед, два кроки – назад, а вже – півкроку, і далі по тексту, чи вірніше, у – ритмі.
Нам усі здавалося, що надто боляче рвати ці зв’язки, що давно вже переросли у ідеологічні імперські пута.
Не будемо звинувачувати своїх дідів і прадідів бодай у тому, що вони так або інакше «відмовили» нам у пізнанні облуди «руского мира» у тій, або іншій оболонці. Нехай це було «визволення від віковічного гніту експлуататорів», «прагнення до возз’єднання із братами зі Сходу», що перетворилося у імперську радянську кабалу.
Червень місяць для Закарпаття багато в чому визначальний, символічний і навіть містичний, якщо таке слово можливо вжити стосовно краю та народу, що його населяє.
А ще десятиліттями – фальшиво-облудний.
У комуно-радянській системі координат ми кількома поколіннями поспіль відзначали 22 червня, як початок Великої Вітчизняної війни і Перше вересня 1939-го року – Другої світової війни.
Червоно-чорними чорнилами від запеклої крові саме Карпатська Україна на Красному Полі дала перший нерівний бій сателіту фашистської Німеччини – хортівській Угорщині. По великому рахунку, це був провісник Другої світової війни. І Україна рано чи пізно повинна утвердити цю дату як знаменну у своїй новітній історії. Саме такі події слід утверджувати у національній свідомості.
Сьогодні через часову віддаленість вкрай мало залишилося живих свідків – учасників тієї далекої війни. Десятиліттями радянська пропаганда насаджувала викривлене розуміння тих подій. Особливо, у нашій області. Їх учасники були змушені або мовчати через неминучі репресивні заходи тоталітарного режиму, або зовнішньо сприйняти процес, брати в ньому участь і користуватися перевагами, що їх надавала влада.
І знову звернуся до тих далеких днів через особисту призму. Мій рідний дід, Ісак Дмитро Федорович, мобілізований до угорської армії, потрапив у радянський полон і в концтаборі під Новосибірськом вижив один із десяти після медичних експериментів над групою із п’ятдесяти в’язнів. Мамчин старший брат, Дурда Василь Іванович, поранинеий під Дуклею все життя намагався отримати довідку про поранення, що давала тоді право на пільги, а отримали її тільки діти невдовзі після його смерті. Інший брат, мій уйко, Михайло Іванович, був делегатом Першого з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України але так до кінця свого земного шляху у не розповідав нікому із нас молодих родичів усю правду про той доленосний з’їзд. Його історичне значення не може бути переоцінене, але чомусь мені так здається, що і досі роль радянських спецслужб у його проведенні не досліджена належним чином. Було б цікаво відкрити цю сторінку історії нашого краю.
Як і те, а це вже живе свідчення покійного земляка ветерана війни, літописця Приборжавського Івана Васильовича Сабадоша про запис добровольців у Радянську Армію восени 1944-го. Ястребки та солдати з офіцерами перегородили у неділю вулиці біля церкви після служби і хто попався, того й записували у «добровольці».
У червні, так само, маємо ще одну доленосну дату – 77-ма річниця юридичного оформлення передачі Чехо-Словацькою Республікою Радянському Союзу автономного краю Пудкарпатської Русі, яка згодом стала звичайною Закарпатською областю Української РСР.
Радянська епоха в Закарпатті тривала найкоротший період часу на теренах України. В цьому плані нам, звичайно, пощастило.
І хоча в цілому рівень життя наших краян перевищував середній по Україні, та ті односельчани, земляки, які маючи родичів у Чехословаччині після рідкісних і короткотермінових – раз на декілька років – закордонних до них поїздок поверталися додому «обтяжені» дефіцитними побутовими речами та одягом, згодом довго не могли вкотре нахвалити, як там, у чехах. Клебан та мармулька стали майже обов’язковим атрибутом того, хто повернувся із Чехії.
І, що прикметно, привита імперська ментальність заразою встигла в’їстися у нашу повсякденність. Майже не вживалося словосполучення «поїхати у Словаччину», говорили тільки – «був у чехах».
Попри це, ми на Закарпатті зберігали цю свою європейську ментальність, чим без перебільшення і зайвого пафосу відрізнялися від населення інших регіонів України.
Відрізнялися іще одним. Українці – працелюбна нація, але нехай бодай один у мене кине каменем, що знайдеться серед представників інших областей, хто приїздив би на заробітки у Закарпаття. А от навпаки було, від Рівного – до Магадану не обійшлося без закарпатського Івана. Наші шабашними будували, мили золото, врізалися у тайгу, топтали вальки (саман), копали буряки, і скирдували, а ще безліч тих робіт, на які не валовшні були місцеві.
Можливо, читач здивується: де тобі 22 червня, а де – шабашник? Та все це таким вузлом завузловано, що ніякий тобі Гордій не розбереться. Безперечно, що у радянський період було побудовано чимало промислових підприємств, неспівмірно зросла зайнятість населення, але ми «дивували» приїжджих спеціалістів, коли беручи чергову відпустку, наш люд масово їздив на заробітки. Ми не чекали милості від держави, будували самі собі добротні хати, а наші обійстя вражали тих таки гостей ошатністю і впорядкованістю попри суцільний дефіцит будівельних матеріалів. Ми його успішно долали через повальний блат.
Знаєте, чим іще перегукується 22 червня 1941 року із сьогоденням? У російської імперії принципово не змінилося засадничі основи ведення війни: заградотряди і «баби еще нарожают».
Ну і нам їх тоді не жаль.
Шкода тільки цвіт нації, що обпадає цього року, обпалений градами і ракетами.
Війна закінчиться.
Знову цвістимуть маки у степах України.
Відбудеться суд за Бучу та тисячі знищених міст і сіл, хотілося б, щоб у тій таки Бучі і над Путіним та його камарильєю
Нехай тільки не забувають, що після 22 червня все-таки настає 8 травня.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар