- Нове життя - https://nz-ir.com -

За професією − агроном, за покликанням – журналіст

SONY DSC

Напередодні Дня журналіста до редакції газети «Нове життя» завітав мій давній знайомий і товариш, постійний передплатник і дописувач районного часопису Іван Лендєл з Арданова. Із ним ми знайомі із юнацьких років. Свого часу ми навчалися в Мукачівському радгоспі-технікумі, любили по справжньому гру у футбол – він навіть виступав за команду Арданова, яка була лідером чемпіонату району.
Із часом я став журналістом, а він продовжував трудову діяльність у сільському господарстві. Протягом життя обіймав різні посади, але писати не переставав – став громадським кореспондентом, матеріали якого часто з’являлися на сторінках газети.
Перше, я не міг не поцікавитися у Івана Івановича, як давно він читає і передплачує районку? Ось що він відповів:
− «Нове життя» читаю із 1970 року, яку постійно передплачував мій батько, який працював бригадиром рільничої бригади в місцевому радгоспі. Із 1980 р. новинку передплачую я. Працюючи в арданівському господарстві агрономом, мене цікавили матеріали на сільську тематику. Особисто знав редакторів і кореспондентів газети, часто спілкувався з ними. Так що в мене чималий «стаж»співпраці із улюбленим виданням.
− Іване Івановичу! А коли вперше почали писати до газети?
− Любов до слова у мене зародилася ще з-за шкільної парти. Я завжди писав твір з української літератури на вільну тему. Це був мій «коник». І в мене це виходило – отримував оцінку «відмінно». Із часом пробував писати вірші. А коли був секретарем комсомольської організації, доводилося писати доповіді на збори районної та обласної конференції. Після зборів мене питали, хто допомагав мені писати виступ? Ніхто не вірив, що я готував виступ сам особисто. А мої дописи охоче друкували, крім районної, обласні газети «Молодь Закарпаття», «Закарпатська правда», «Новини Закарпаття».
− А як склалася Ваша доля після закінчення технікуму?
− Після закінчення технікуму працював в Іршавській районній станції захисту рослин, звідки був призваний на армійську службу. Після звільнення в запас продовжував працювати в доробратівському господарстві-радгоспі імені Мічуріна. Заочно закінчив Одеський сільськогосподарський інститут. У місцевому господарстві працювала і моя дружина. Тепер уже шість років на заслуженому відпочинку, однак продовжую працювати агрономом у ТзОВ «Золотий горішок», яке займається вирощуванням культурного фундука (ліщини).
Разом із дружиною виростили сина Михайла і дочку Світлану, маємо 6 онуків і правнука. У власному господарстві тримаємо корівку, свиней, робимо на землі так, щоб забезпечити себе продуктами харчування.
−Чи можете порівняти рівень життя при СРСР і тепер?
− Я скажу відверто: мені жилося краще, хоча було і чимало мінусів. Люди були впевненими у завтрашньому дні. Йшли на роботу і з радістю і гордістю. Стабільно працювали промислові підприємства (а їх в Іршаві було десятки), автобуси були переповнені людьми. Сотні жителів Арданова трудилися на підприємствах Мукачева. На хорошому рівні були освіта, медицина, культура, спорт. Із кожним роком покращувалося життя людей. Держава турбувалася про людей. А що маємо тепер? Розкрадені або привласнені заводи і фабрики, розвалені колгоспи і радгоспи, платну освіту і медицину, на кожному кроці корупцію і бандитизм. А нас, простих людей, годують обіцянками.
− Іване Івановичу! У теперішній час не можна обійти і тему війни. Чи думали ви колись, що росія нападе на Україну як агресор? Колись це б здавалося просто абсурдом.
− На мій погляд, у цьому конфлікті винні не прості росіяни. Найбільша провина політиків. Нездатність дипломатів вирішувати складні питання. Пам’ятаєте афганські події? Уряд Афганістану попросив у СРСР військової допомоги і Брежнєв дав вказівку ввести туди війська. Хто тепер просив путіна ввести російські війська на Україну, захопити свого часу Крим і Луганську та Донецьку області? Кому потрібен був «русский мир»? Плюс до того пропаганда, що тут, мовляв, українці убивають самі себе. Потрібно захистити росіян, які живуть в Україні. Путін думав, що перемога йому дістанеться за 2-3 дні, що росіян у нас зустрічатимуть хлібом-сіллю, як вони мріяли, а сталолся навпаки – ми їх зустріли гнівом і злістю та хоробрістю наших захисників, які дають окупантам гідну відсіч. Україна ласий шмат для Росії. Нам потрібна конкретна допомога, щоб ми могли дати відповідь Москві, Санкт-Петербургу, як москалі зробили з Києвом, Харковом, Маріуполем, бо інакше цю орду не зупинити. Україна й надалі буде залишатися випробувальним полігоном, а цього допустити не можна.
Куди поділися псевдогерої із мільярдними статками? Чи допомогла нам стіна Яценюка, яка коштує мільярди гривень? Чому в магазинах немає солі, а в Солотвині солерудник не працює. Як на мене, необхідно навести лад спочатку в своїй хаті. І починати потрібно із місцевих князьків і до вищих ешелонів влади. Тоді на щось можна буде надіятися.
– Іване Івановичу! Ваше бачення розвитку України після війни?
– Україна – держава, де для нормального проживання людей створені всі умови. Є природні багатства, є люди, які хочуть і вміють працювати, лише немає чесних, розумних і мудрих керівників, які б управляли цим багатством. Треба, нарешті, дати народу можливість працювати для себе, для наших дітей, на благо України. Президенту необхідно перейти до конкретних дій. Підібрати команду однодумців, а не молодих людей, у яких у трудовій книжці перший запис «народний депутат України». Щодо парламенту, то там досить, щоб засідало не більше 250 чоловік. Потрібно посилити боротьбу з корупцією, навести порядок із судами, на керівні посади запросити чи повернути професіоналів, чесних і порядних людей, і тоді, думаю, результат не забариться. Водночас, вважаю, треба щоб зарубіжні партнери допомагали не на словах, а на ділі.

Передсвяткове інтерв’ю записав Василь ШКІРЯ