Це мова про Петра Юрійовича Пітру із села Білки, нашого багаторічного дописувача. Він легко міг стати прекрасним журналістом, літератором чи науковцем. Буваючи в Іршаві, він не оминає редакцію газети «Нове життя».
Напередодні Дня журналіста ми взяли у нього інтерв’ю.
− Першим моїм дописом, − почав він, − була замітка «Ветеран народної освіти» про вчителя Білківської середньої школи Петра Михайловича Світлика. Це було далекого 1958 року. Відтоді і став дописувати в районну газету «Нове життя» та обласні видання «Молодь Закарпаття» та «Закарпатську правду». І хоча давно то було, але дотепер згадую, як приємно було прочитати своє прізвище на сторінках газет чи почути по радіо. А ще у ті часи за опублікований матеріал платили непоганий гонорар. Писав про будні і життя рідної школи, про відомих людей села, про їх невтомну працю.
Надав мені наснагу дописувати в газети і на радіо приїзд у лютому 1948 року в Білки молодого кореспондента газети «Закарпатська правда», в подальшому відомого письменника і громадського діяча Івана Михайловича Чендея. Ночував у нашій хаті, спали ми разом на одному ліжку. Нині приємно усвідомлювати, що та перша зустріч переросла з роками у дружні журналістські стосунки.
Після закінчення середньої школи я вступив на навчання в Мукачівський сільськогосподарський технікум на спецвідділення, що готувало зоотехніків. Тут зустрівся з близькими за характером, нахилами, захопленням журналістикою, творчими юнаками Іваном Миговичем із Свалявщини та Іваном Мокряником з Міжгірщини, − у майбутньому відомими журналістами, науковцями, громадськими діячами.
Жили в гуртожитку сутужно, але дружно, весело. Всі троє друкувалися в газетах «Закарпатська правда», «Молодь Закарпаття», мукачівській міській газеті «Прапор Перемоги», в Іршавській, Свалявській і Міжгірській районних газетах.
Часто нас навідував мій батько, Юрій Юрійович, розпитував про те, як живемо. У невимушеній розмові похвалив за відмінне навчання, а щодо газетних публікацій, зазначив: «І то добре! Будете такими як наш Потушняк».
Все в мене йшло гладко, доки не зустрівся на археологічних розкопках із Федором Михайловичем Потушняком – доцентом, викладачем Ужгородського державного університету. Він сказав, що я неправильно вибрав для себе майбутнє. «Ти природжений історик і газетяр. Поступай до нас, на історико-філологічний факультет».
Так і сталося. Я продовжив свої журналістські пошуки на історичному факультеті. Тут я зустрів і подружився з Василем Вовчком, Петром Скунцем, Василем Вароді, Василем Ігнатом, Володимиром Фединишинцем та іншими, у майбутньому відомими журналістами, поетами-письменниками. Співробітничали в університетській багатотиражці «Радянський студент», випускали стінгазету «За знання». Часто наші замітки друкувалися як в університетській багатотиражці, так і в обласних газетах та на радіо. Усі ми були активними дописувачами.
Після закінчення навчання в університеті мене направили на роботу в Сваляву кореспондентом-організатором районного радіомовлення. Звідси мене забрали в армію, де теж публікував свої замітки у військових виданнях.
Після армії, працюючи в Іршавському райокомі комсомолу, очолював позаштатний відділ молоді, організовував і випускав сторінки в газеті із життя комсомольців і молоді району, активно дописував і в інші видання області, за що неодноразово був нагороджений цінними подарунками, бібліотечками, як активіст преси.
Працюючи в партійних, державних і освітніх органах, я писав статті з досвіду роботи. Виходили сторінки-плакати за моїм підписом.
Свалявський досвід роботи в районному радіомовленні дозволив мені реформувати місцеве радіомовлення колгоспу «За нове життя». Було встановлено дні й час виходу в ефір. Готувалися спец матеріали з життя колгоспу і села. До того ж щодня транслювалися наряди на роботу.
Можливість і змогу спілкуватися з широкою аудиторією, тісно пов’язала весь мій трудовий шлях.
На основі опублікованих матеріалів я видав дві книги: «Білки. Славетне село, славетних родин» та «Білки. На берегах долі.»
Велике спасибі за це друкованій пресі та журналістиці.
Розмову записав
Василь БУЖОРА.
