Ольга Василівна спілкується надзвичайно легко і майже абсолютно відверта. Наскільки може собі це дозволити медик на професійні теми із не фаховою людиною. І це вже відчувається на перших хвилинах нашої із нею розмови. Судити про характер цієї молодої чарівної і приємної жінки, навряд чи можна після короткоплинного знайомства, а от припустити, що це може бути наслідком майже десятилітнього досвіду у прийомному відділенні комунального підприємства «Іршавська міська лікарня», можемо з великою ймовірністю. Адже, що не говори, а практика оволодіння комунікативними навичками тут не менш потрібна ніж кваліфікація лікаря.
Хоча саме про цю професію Ольга Василівна, за її ж словами, в юності навіть не задумовувалася. В школі, схильна до точних наук, вона уявляла себе скоріше всього у майбутньому бухгалтером, економістом. І от саме в дев’ятому класі склалося так, що доля спрямувала її у медицину. З дитинства назавжди закарбувалися їй настанови першої вчительки – добре вчитися і бути потрібною. Ці слова стали визначальними після висловленої бабусею Ганною Василівною Караслай фрази, «коби’сь онучко пішла учитися укол давати». Саме так бабуся сприймала цінність медицини, щоб у своїй родині був той, до кого можна звернутися у критичні хвилини. «Аби у файті були вчені».
Таким чином дев’ятикласниця – випускниця Зарічанської школи стала студенткою Берегівського медичного училища. Про її успіхи у навчанні красномовно засвідчує її перемога у конкурсі між третьокурсниками профільних закладів Берегова, Хуста і Міжгір’я.
Це знову таки стало поворотним для неї у житті. Як переможниця конкурсу, вона мала право вибору місця роботи. Запропонована їй у обласному центрі вакансія, сказати м’яко, ніяк не припала до душі. Вона вирішила добиватися свого по-іншому. По хорошому вперта, цілеспрямована дівчина вирішила поступити на навчання на медичний факультет Ужгородського національного університету. Варто, між тим, наголосити, що дівчина мала батьківську підтримку в обох цих випадках. Для Закарпаття це абсолютно не є винятком, а от те, що Ольга Василівна виросла і виховувалася у зарічанській сім’ї, додає до цієї такої для нас звичної картини деякі відтінки. Село, безумовно, має своїх іменитих успішних і науковців, і знаних особистостей, але у всезагальному пріоритеті не те що переважають, а просто домінують інші цінності. До того ж, навчання у вузі цілком віддаляло перспективу виходу заміж, а в знаменитому багатодітними родинами селі дівчата звично юними стають під вінець. Треба було переступити і через цю соціальну упередженість.
Уже з вибором спеціалізації у професії склалося вже не так як мріялося дівчині. Із самого початку навчання думала – лікуватиме дітей. Чому ж не так? Ольга Василівна вважає, що часті зміни викладачів у них на курсі в університеті із цієї дисципліни відвернули її від початкового вибору.
А втім, напівжартома-напівсерйозно нині твердить:
– Вдома я – педіатр, а на роботі – терапевт. І батько, і мама – із багатодітних родин, тож не можу відмовити у допомозі.
А любов до терапії їй привили Іван Ілліч Курах – головний лікар Ужгородської міської лікарні та Михайло Васильович Данканич, тогочасний завідувач терапевтичним відділенням Іршавської районної лікарні, де вона проходила інтернатуру.
На той час у Іршавську райлікарню влаштуватися на роботу було доволі складно. Молодій випускниці УжНУ також спочатку відмовили. Та сталося так, що неочікувано невдовзі звільнилося місце у приймальному відділенні. Вона прийняла пропозицію.
– Я люблю свою роботу, – без зайвого пафосу, але з такими нотками у голосі, що віриш у щирість цієї завідувачки приймального відділення, говорить Ольга Василівна. – І вдома, чоловік мене в цьому підтримує.
Це тепер, коли вона керівник, у молодої жінки розмірений графік роботи, субота, неділя – вихідні, а до того – чергування по шістнадцять годин і без свят. На першому етапі довелося пережити і страх, що, природньо, але ніколи не мала не впевненості.
На моє прохання Ольга Василівна згадує той випадок, коли тоді на її чергуванні привезли жінку, вжалену шершнем. Діяла чітко і послідовно. І заслужено отримала похвалу від колеги із реанімаційного відділення Валерія Степановича Чедрика.
Течія нашої швидкоплинної розмови вільно перетікала із однієї теми на іншу, інколи «впиралася» у життєво складні ситуації, ставлення до них лікарів, не оминули і трагічних епізодів, котрих через природу своєї професії, мабуть не оминув жоден лікар.
…Маленького хлопчика привезли уже без ознак життя. Ніщо вже не допомагало, але згорьована мама не сприймала ніякі слова, жорстоку реальність відкидала її материнська любов, вона все ще настоювала на тому, щоб надавати йому допомогу.
Вражена лікарка не могла заповнити історію хвороби, не могла спати…
Звичайно, що звикнути до цього складно,якщо не сказати, неможливо. Просто згодом практика виробляє певні психологічні запобіжники, без яких людина просто не могла б витримати.
А ось те, що сьогодні не може сприйняти лікарка, – це тих пацієнтів, хто лікує себе сам. «Гуглять» переважно усі, але деякі навіть умудряються «знаходити» в себе відсутні хвороби.
Ольга Василівна Шерегій безперечно визнає протоколи лікування, але при цьому стверджує – кожен пацієнт потребує індивідуального підходу. Вона іде навіть далі, формулює своє бачення так: медицина – не точна наука, це – більше філософія.
Ця молода лікарка і керівник середньої ланки у нашій медицині – цікавий співрозмовник. Зробимо припущення, що саме «місце сидіння…» це визначає. Адже по суті справи, лікар-терапевт у прийомному відділенні – своєрідний універсал, який на першому етапі лікування багато в чому визначає його подальший процес, і тим самим робить його більш простішим, чи складнішим, довшим, чи коротшим і так далі.
Звичайно, бувають і просто унікальні випадки видужування пацієнтів, які не вкладається у звичні рамки медичної практики. Але і в цьому сенсі завідувачка прийомним відділенням Шерегій оригінально тлумачить події:
– Бог дає так, аби лікар обнадіяв хворого.
Молода лікарка. Молода керівниця. Досвідчена у медичній практиці. Комунікативна. Впевнена у собі. Віддана професії. Прагматична, як, практично, і всі представники її покоління. Але – не цинічна. Її життєві і фахові цінності дещо інші, ніж просто матеріальні надбання, хоча і їх, звичайно, не відкидає. Не вірите, мені так само спочатку не надто вірилося в таке. Хоча наш діалог носив доволі відвертий характер стосовно матеріального в житті, спочатку студентів-медиків, а потім і в нашій медичній сфері.
Знаєте, що в кінцевому результаті мене особисто переконало у щирості Ольги Василівни, відповідь на моє запитання, де перед цим разом відпочивали із чоловіком.
– Не повірите. Саме цього літа намітили із чоловіком Михайлом Юрійовичем та п’ятирічною донечкою Надійкою поїхати в Туреччину, або в Єгипет, – такою здається була прощальна її відповідь.
У цей нелегкий для всіх нас час такі фахівці як Ольга Василівна Шерегій та її колеги вселяють у нас надію.
Михайло ІСАК.
