- Нове життя - https://nz-ir.com -

Абонент № 46

Котра з красунь не мріє без тями закохатись у вродливого юнака і вийти за нього чимскоріше заміж? Чи не тому дівчата так уважно читають у газетах «Службу знайомств». Може, посміхнеться щастя?
−Ма, мені подобається абонент № 46, − сором’язливо мовила до матусі Оксанка і подала газету.
Мати пробігла очима перші рядки.»Я живу в місті, працюю на підприємстві, − йшлося в листі В.А. − Мені 26 років. Середній зріст. Не п’ю, не курю. Так вийшло, що я не знайшов собі у нас дівчини до пари, тому звертаюсь по допомогу до вас. Хочу познайомитися із дівчиною 18 – 20 років, стрункою, звабливою, простою у поведінці, із серйозним ставленням до життя і не дуже високої думки про себе. Освіта і професія не мають значення».
Мама від задоволення сплеснула в долоні.
− Абонент на перший погляд нічого, − задоволено мовила вона. − І головне – без шкідливих звичок. Треба чим швидше написати в бюро знайомств. Щоб не випередив, бува, хтось.
Листа писали разом.
Пройшло небагато часу, і на їх порозі з’явився юнак. Він неквапно натиснув на кнопку дзвінка, із середини почувся деренчливий, тремкий звук. Двері відчинила Оксанчина мама.
− Заходьте,заходьте! − запросила вона гостя, пропускаючи його до кімнати.
− Ви, мабуть…
Загадковий В.А. довго не вагався – одразу розсекретився:
− Звати мене Василем. Працюю на заводі майстром. Дуже вдячний, що ви відгукнулися на мого листа. Я якраз збираюся одружитися…
Оксанка раділа: ось він, її суджений! І вже уявила себе в Палаці урочистих подій. Тепер вона покаже своїм подругам, хто є хто!
А тим часом, поки дочка не могла намилуватися гостем, мама розгорнула фіранку, і глипнула, чи нема десь біля хвіртки «Мерседеса». На жаль, там було пусто.
− Як ви приїхали? − спитала вона Василя.
− Автобусом, − вдав, що йому байдуже, яким транспортом добирався. Потім, трохи подумавши, додав. − Останнім рейсом.
Оксанка одразу припала до серця. Миле личко, волошкові очі, стулені уста. Який блискучий погляд! Справжня красуня!
Поки гість переглядав пожовклі од часу фотографії, стіл наповнився смачними наїдками. Нарешті підійшла до столу мама, прихопивши з собою пляшку шампанського. Почали вечеряти.
Їли мовчки, повільно, Оксанка спостерігала за Василем і вже кілька разів щось намагалася сказати, але не могли зронити ні слова. Коли, нарешті, Василь відклав ложку вбік, дівчинка стиха прошепотіла:
− Ма, а ми й забули налити… Вип’ємо трішки? – улесливо зиркнула на Василя.
Той не заперечив, лише байдуже почухав підборіддя.
Через кілька хвилин пляшка була порожньою. Оксанка тільки здивовано кліпнула, мовляв, а в оголошенні писав…
Оцінивши обстановку, мама вийшла на кухню. Але перед тим, як закрити за собою двері, вона ще раз глипнула на молоду пару. Вона аж леліяла від щастя…Василь узяв руку Оксанки в свою, міцно стис і замріяно задивився в її щасливі очі. Оксанка ніжно відповіла на потиск, від хвилювання глибоко дихала.
За зачиненими дверима Оксанчина мама почала не на жарт хвилюватися. З одного боку, вона категорично проти вживання спиртного, бо пиття не доводить до пуття, де горілка, там і сльози, а з іншого…
Серцем відчувала, що чогось на столі не вистачає. А чого, ніяк не второпає. Ага, нарешті здогадалася: «Василь подумає, що ми живемо бідно, крім пляшки шампанського, нічого не маємо». Хоча в подумках вона вважала, що коза – не тварина, а п’яниця – не людина.
Тієї ж миті вона подалася в комору і винесла звідти пляшку домашньої горілки – слив’янки.
− Це не з магазину, одразу відчувається, − хвалив сивуху Василь. По його очах було видно, що горілка міцна.
Того вечора мамі дівчини ще кілька разів довелося чимчикувати за спиртним, аж поки Василь повністю не захмелів. Останнє, що пам’ятає, Оксанка схопила його кудлату голову в свої ніжні обійми, нахилила до себе і поцілувала в губи. Побачивши, що Василь вже без тями, вона пішла допомагати мамі на кухню. На питання, як їй новоспечений жених, мама лише багатозначно мовила:
− Як сказати тобі, доню. Без горілки ані заміж не вийти, ані не вмерти. Однак як говорила моя бабуся, хто п’яницю полюбить, той вік собі погубить.
О п’ятій годині ранку абонент № 46, кволо, але впевнено уже прямував на автобусну зупинку. Водій маршрутки обвів його своїм прискіпливим поглядом і спроквола запитав:
−Ви куди?
−У Залужжя…, − якось невпевнено відповів Василь.
− Та це ж і є Залужжя…, − розвів руками шофер.
− А я тоді де був? − почухав за вухом хлопець.
− Боже, який безпам’ятливий! – сердито буркнув водій і взяв у хлопця за квиток гроші. − Напевне, вчора добре нализався…Та що поробиш: п’яному і Бог з дороги звертає…
Василь вужем скрутився на стільці і солодко задрімав. Йому байдуже було, куди курсує маршрутка…

Василь ШКІРЯ