Версія для друку Версія для друку

«Ніколи не думала, що ще раз переживу евакуацію»

Із початком російсько-української війни, Закарпаття стало місцем, куди вимушено переселилося чимало мешканців південної, східної, і частково центральної України. Починаючи з середини березня, ми щотижня організовуємо для них різні заходи, щоб ближче познайомити вимушених переселенців з історією нашого краю. Зокрема, працюємо у форматі відкритих екскурсій по Іршаві, які завжди закінчуються в історико-краєзнавчому музеї. Учасником однієї із них стала жінка поважного віку, яка з великим інтересом слухала розповідь і, незважаючи на свій вік, була серед найактивніших слухачів. Коли закінчилася екскурсія, вона затрималася в музеї і я отримав нагоду познайомитися з нею ближче. І не пожалкував. Тому що пані Елла Лукацька, так звати цю жінку, виявилася дуже цікавим співрозмовником.
− Звідки ви приїхали до Закарпаття, − питаю?
– Я − з Києва, корінна киянка, від пра- пра- пра- бабусь та дідусів. Все життя прожила в Києві, за виключенням трьох років евакуації в 1941-1944 роках.
−Ого! То виходить, що за своє життя Ви уже вдруге змушені покинути рідне місто!
– На жаль, так. Я ніколи собі не могла уявити, що зі мною таке може знову трапитися.
− А що вам запам’яталося з тих далеких часів першої евакуації?
– Незважаючи на те, що мені на початку тої війни було лише три роки, деякі моменти залишились в пам’яті на все життя. З того часу я завжди здригаюся при звуках сирени, пам’ятаю відчуття жаху від вибухів, що було чутно поруч під час далекої та нелегкої дороги − і потягом, і на баржі по Дніпру, і поромом Каспійським морем. Пам’ятаю важке життя в землянках у далекому аулі в Туркменії… Ніколи не думала, що мені ще раз доведеться пережити евакуацію.
− А як Ви дізналися про початок цієї, другої у Вашому житті, війни?
– 24 лютого 2022 року життя змінилося. Страшне слово «війна» знову прийшло до нас. З раннього ранку я дізналася про початок війни від своїх дітей, яким подзвонили колеги, що вже чули вибухи поруч з своїми оселями. А невдовзі за вікном ми почули сирену повітряної тривоги…
Важко було в це повірити. Спочатку ми всі сподівалися, що це ненадовго. Але кожного дня ставало все страшніше й страшніше. А коли біля мого дому з’явилися барикади, а з вікна ми побачили танк, зрозуміли, що треба їхати…
− Які враження справив на Вас Київ тих днів, коли Ви були змушені його залишити?
– Коли виїздили з рідного Києва, його було не впізнати. Серце стискалося, а на очах були сльози від побаченого: металеві «їжаки», барикади, перегороджені дороги, майже постійні звуки сирен, загальний тривожний стан, багато озброєних людей на вулицях. Таке більшість людей бачила лише в кінофільмах про ту далеку війну, але це стало реальністю сьогодення. Потім були п’ять важких діб у дорозі, яка в мирний час займала лише день. При цьому нас по дорозі, скрізь гостинно зустрічали, співчували, намагалися всіляко допомогти. Нарешті ми добралися до Закарпаття, на Іршавщину, в село Осій, де розташований Центральний табір туристського активу учнів України.
− Як Вас тут зустріли?
– Нас гостинно зустріли, розмістили. Тут знаходяться люди з різних регіонів України: Києва, Харкова, Чернігова, Лисичанська тощо. Це, здебільшого, мами з дітьми. Керівництво та співробітники табору Іван Іванович Матіко, Марія Іванівна Павлище, Наталія Петрівна Варцаба та всі інші намагаються не лише створити гарні побутові умови для проживання, а й допомагають всім, чим можуть: харчами, одягом, добрими порадами та й просто людським співчуттям… Допомагають і волонтери, зокрема Благодійний фонд «Карітас» та особисто Маріанна Печора, іршавські благодійники тощо. Дуже приємно, що майже всі місцеві жителі до нас відносяться по-доброму, намагаються допомогти, хто чим може, сказати добре слово.
− Яке враження справили на Вас наші місця?
– Чудова природа, що нас оточує, чисте гірське повітря, красиві краєвиди також допомагають нам. Як добре було би тут відпочивати у мирний час! Сподіваємося так воно і буде!
− А які Ваші нинішні бажання?
– Зараз ми всі живемо мрією про безпечне та найскоріше повернення до рідних домівок. А поки хочу подякувати всім, хто нас приймає, допомагає. Дай Бог нам всім дожити до мирного спокійного життя!

Інтерв’ю взяв
Андрій Світлинець,
директор Іршавського
історико-краєзнавчого
музею МЦПО.

Ваш отзыв

Ваш коментар