- Нове життя - https://nz-ir.com -

НАВІТЬ ОДИН − НАШ КОЛЕГА

Подібної фоторетроспективи наша газета ще не мала.
Шановний читачу, зверни увагу на світлину сторінки справа. Ці двоє вимушені переселенці із Гостомеля живуть сьогодні вдома. Вірніше буде сказати – у бабусі і дідуся. День за днем, або навіть година за годиною вони, завдяки клопотанням рідних, поступово забувають пережиті вибухи бомб, ракетні обстріли та кількаденні переїзди із рідного міста дітей — до рідного Закарпаття батьків.
Знаєте, шановний читачу, в чому ретроспектива цієї рекламної фотосесії?
Вона – постановочна. Не будемо обманювати нашого читача, ні Кірочка, ні Назарій поки що не читають. Взагалі. Не те, що – Іршавську районну газету «Нове життя». Скажемо, навіть так, досягши свідомого віку та їдучи від батьків до дідусів на Закарпаття, не те, що скоріше за все, а вже точно, вони обоє, маючи свої сім’ї, не тримаючи у руках кермо, можливо, цілком, а втім, за 15-20 років технології безперечно «скочать» Бог зна куди, сприйматимуть газету їх предків як сигнал із далекого минулого.
А от на цьому, шановний читачу, нам із Вами, якраз і треба не те, що зупинитися, а навпаки, розпочати, вірніше, продовжити.
Ми із Вами, не зважаючи ні на що – продовження.
Ми – продовження редакції іршавської окружної газети «За нове життя», переломні початкові 1960-ті, коли над сибірським «Союзом» повіяло відлигою, і в Іршаві «настало» «Нове життя». Можемо завдячити його тогочасному редактору Василю Юрійовичу Звонарю за просто «Нове життя», бо уже у період перебудови і гласності, не свободи слова, а саме горбачовської гласності, а на місцевому «діалекті» це було суголосно із «галасністю», колективу редакції районки не довелося перевзуватися у стрибку і міняти назву, як подехто із колег – від «Сталінського слова» – до простого слова до свого читача.
Нам у цьому плані легше відбиватися від закидів ура-патріотів про, на їх думку, політичне флюгерство. Було і це. І цього вже ніколи не викреслити із історії нашого часопису. Саме часопису. Не ми, саме час писав нашими руками свою історію. І саме таку, якою вона була. Подобається вона нам сьогодні чи не подобається. Цілком можливо – не повнокровна, але тоді ми маємо звернутися до архівів, а вже в наступному випуску подамо матеріал нашого колеги про відкриті у цій сфері можливості суспільства…
Ці двоє діток через десятилітя, ймовірно, і не знайдуть цю світлину, та не стануть журналістами. Тими днями, коли робилася ця світлина, за столом зайшла мова про професію журналіста і було так собі сказано, мовляв, у FB тепер всі журналісти, так ото ж ні, підкреслено, мовляв, блогери. Виходить, немовби, вище за статусом. Можливо, що й так. Нині оцінка дається по тому, хто як заробляє.
Так от. І сьогодні теле- і, інші ведучі у багатьох медіа, не співвідносні у статках із українцями, яких саме вони чомусь звикли йменувати середньостатистичними, ніби в багатодітній родині є середньостатистичний син, донька, врешті-решт – батько, а, може, таки доживемо і до такого ж статусу матері, не дай Боже.
Та вернімося все-таки до наших… журналістів.
За кілька день колектив редакції газети «Нове життя свякуватиме своє професійне свято – День журналіста.
6-го червня ми хотіли б привітати із професійним святом тих наших колег, від кого ми прийняли естафету порядності ставлення до героїв своїх публікацій: від усіх, з ким довелося побіжно зустрітися, а з ким пощастило і подружитися на все життя, з ким приємно велося випити чарку, а з ким, на жаль, зводили тільки офіційні зустрічі. Хто в цьому винен, або все-таки не винен, ми не винесемо вердикт.
… Даючи цим дітям у руки наш бренд, ми – колектив редакції – все-таки як Леся Українка Contra spem spero! – сподіваємося.
Ці попередні кілька тисяч знаків редактор Михайло ІСАК міг виділити аргументами, які би переконували Вас, шановний наш читачу, аби Ви знову передплатили районну газету «Нове життя» та порекомендували так само зробити це своїм родичам, знайомим, сусідам і друзям та й просто знайомим.
Тож, коли ми вже знову повернулися до цього фото, то підтверджу, воно дійсно є постановочним, але вдивіться, діти не грають. Вони – щирі і безпосередні. Такі самі були герої «На фото: зліва – направо …» а далі за текстом, які здебільшого були підписані фотокореспондентом Петром КОСТЯНИНЦЕМ. Назвемо до цього нашого свята і тих, кого ми поміж собою іронічно називали «живими класиками пера»: Михайла ЦІЦАКА, Наталію БАБИНЕЦЬ, Тетяну ПАЛІНЧАК.
А за ними ті, кого офіційно називають позаштатними, а ми – авторами і друзями.
Їх Ви знаєте за нашими щотижневими випусками. Навіть ті, хто хоча надіслав нам один допис.

Михайло ІСАК