Версія для друку Версія для друку

Коси коса, поки роса, або повертаємось у вчорашній день

Надворі – початок червня. У розпалі зелені жнива – косовиця трав. Худоби в дворогосподарствах поменшало до критичного мінімуму, але, впевнений, ця тенденція скоро буде мінятися. Війна, котру на голому місці розпочав путін, спонукає не тільки до військових дій, а й до самозбереження.
Одним із таких вагомих заходів є зміцнення натурального господарства, адже селянин завжди може вижити, навіть в умовах тотальної кризи за рахунок землі й худоби. Наше нелегке теперішнє життя це наочно підтверджує. Якщо маєш клапоть власної землі, якусь худобину і птицю – ти міцно стоїш на ногах і впевнено дивишся вперед. Але ґаздувати, вести натуральне господарство стає дедалі складніше.
Свою розмову я почав із косовиці. Ми вже звикли, що тепер цю роботу виконують тракторні коси чи ручні бензокосилки. Але в хід йдуть і ручні коси, якими користувалися ще наші діди й прадіди. Мій сусід теж почав косити траву бензокоракою, але наступного дня побачив його вже з ручною косою.
−У чому річ, − питаю?
−Бензин закінчився, а де його роздобути, невідомо…
Ворог, в особі того ж таки путіна та його бездарного війська, створив нам величезні проблеми. Ми, в нашому поки-що мирному Закарпатті, теж почали це відчувати. Жалобні процесії за полеглими Героями, інваліди у молодому віці – зримі карби нашого сьогодення й нікуди ми від цього не подінемося. Як від дефіциту та дикого зростання цін. У ворога занадто хитра мета – задушити нас усіма засобами, якщо ми не полюбимо «рускій мір», не станемо рабами ненаситної росії.
А ми любимо свою землю, свою мову, свою культуру. Любимо і поважаємо самих себе. І готові виживати заради свободи й незалежності в найскладніших умовах, але ворогу не здамося. «Я не здамся без бою», − ці слова, відомої пісні С. Вакарчука є ніби заповітом для всіх нас.
Не здається й селянин, хоча його позбавляють тих досягнень технічного прогресу, котрі є у всьому світі. Люди беруться за ручні коси і знову на сіножатях звучить мантички. У пошані нині й старі діди, які вміють наклепати косу, припасувати її до кісся так, щоб вона йшла легко, плавно й зрізала траву біля самої землі.
… Коси коса, поки роса… Це прислів’я склалося само собою віками, бо косарі добре знали – найкраще коса косить зранку, коли ще сонце не викотилося з-за обрію. Бо коли воно своїми теплими променями вип’є росу, косити стає важче, роса з’являється в косаря на чолі…
Хоч важко і складно, але сіно для своїх корівок селяни заготують, бо вони до будь-яких труднощів звиклі. Добре, що традиція й практика наших предків не забута.
Слава Україні і смерть нашим ворогам! Хай вони загинуть як роса на сонці!

Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово.

Ваш отзыв

Ваш коментар