Кожен мусить нести свій хрест − покірно переносити труднощі, скорботи і важкі випробування, що зустрічаються на життєвому шляху і які нам посилає Господь. Так вважає М. Ю. Глеба з Іршави. Бо в кожного своя книга життя, написана на небесах.
У неї життя не було вистелене трояндами. На долю Марії Юріївни випало виховати і виростити не лише своїх дітей, а й внуків, Миколу та Василя, які тепер стали опорою і гордістю для неї. Бо навіть не кожні батьки зуміють зробити те, що вдалося їй, бабусі, у 74 роки. І вона повсякчас молиться Богу за те, що він на схилі літ допомагає їй в цьому, додає здоров’я, сили, наснаги і енергії.
− Я вдячна Господу за те, що він почув мене, а внуки давно зрозуміли, хто я є для них. Вони виросли тямовитими, завзятими і сумлінними, не з книжок і телевізора пізнають труднощі життя, а завдяки своїм старанням і наполегливістю звелися на ноги, здобули освіту, стали, так би мовити, прагматиками і вже самі навчилися заробляти копійку на хліб насушний, − Марія Юріївна потайки від мене витирає сльози, поглядаючи на ікону Божої Матері з немовлям. − А це в теперішній час дуже важливо. Як не дивно, їх не ваблять закордонні заробітки, кажуть, що й в Україні є де прикласти розум і руки. Було б лише бажання.
Марія Юріївна скоро пізнала труднощі сільського життя. Із самого дитинства подружила із граблями і мотикою, допомагала на городі прополювати цибулю і столові буряки, доглядати за картоплею і кукурудзою, збирати і складати в копиці сіно.
Народилася М.Ю.Глеба в гірському селі Крайня Мартинка серпневої пори далекого 1948 року. Їх у сім’ї було четверо – крім Марійки, сестрички Люба і Павліна та брат Юрій. Батьки працювали в колгоспі. Часто й самі брали дівчину з собою в поле, бо вона ніколи не цуралася роботи. Однак і про науку не забувала. Одинадцятий клас закінчила в Іршавській середній школі. Посприяв їй у цьому колишній директор навчального закладу В.П.Керечанин. Після здобуття середньої освіти пішла працювати на Іршавську бавовняно-ткацьку фабрику.
− Робота була не з легких, − згадує тепер Марія Юріївна. − Проте я тоді була молода, енергійна, завзята і наполеглива, вкладала в роботу серце і душу. У адміністрації підприємства запримітили це і порадили не зупинятися на досягнутому, а вступати на навчання до Чернівецького фінансового технікуму. Наука давалася мені легко і я одразу погодилася, адже то були часи, коли юнаки і дівчата з поривом ставилася до всього нового, а виробництву потрібні були молоді і освічені кадри. А вчитися завжди було престижно.
Та з часом Марія Юріївна зрозуміла, що справжнє її покликання – торгівля. Тому, переговоривши із головою Чорнопотіцької сільської ради Валентиною Іванівною Данканич, пішла працювати в магазин в село Підгірне. У ті часи робота за прилавком була не з легких. Потрібно було задовольнити потреби жителів гірського села від солі і сірників – до хліба. А добиратися за товаром до Іршави було нелегко – село знаходиться за десятки кілометрів від райцентру. Та вона старалася, намагалася задовольнити потреби сільчан. Вчасно доставляла горянам і свіжі овочі, і рибу, і борошно, і рис, і гречку, і цукор… Так уже повелося здавна, що сільські жителі ніколи задарма не витрачали важко зароблену копійку, а купували зазвичай лише те, що необхідне було до хати.
Особливо великі пожвавлення у магазині були восени і весною − в пору весіль. У ті часи все робилося вдома. Батьки розкладали надворі шатро (великий розбірний намет), запрошували сільських музик і свальба тривала два-три дні. На гостину запрошували не тільки родину, сусідів, друзів, колег по роботі, а й знайомих.
Та щоб більше пізнати таїнства торгівлі, вступила на навчання до Мукачівського кооперативного технікуму, який успішно закінчила. Напевне, тоді й зрозуміла, що це «її».
− Продавець повинен не тільки розбиратися у специфіці товару, надати покупцеві необхідну інформацію про нього, а й бути психологом: вміти працювати з людьми, насамперед зустрічати покупців з привітною посмішкою, − розповідає Марія Юріївна. − Крім того, він має замовляти та приймати продукцію, контролювати її якість, дбати про наявність і достовірність цінників, зі смаком оформити вітрину, дотримуватися санітарно-гігієнічних норм. До того ж, у його обов’язки входить оформлення прибуткової і видаткової звітності.
Пройшов деякий час і Марія Юріївна перейшла жити і працювати в Іршаву. Довелося стояти за прилавком у багатьох торгових точках. Знала майже кожного свого покупця в обличчя, намагалася забезпечити крамницю найбільш затребуваними продуктами.
А водночас із бабусею виростали онуки, які з великою повагою ставилися до неї.
− Я не просто гарувала для них, щоб вони були ситі і забезпечені одягом і взуттям, а слідкувала за тим, щоб гарно вчилися в школі, мали міцні знання. Скажу відверто: хлопці хотіли вчитися.
Це й дало можливість Миколі після закінчення Іршавської ЗОШ №2, набравши відповідну кількість балів, вступив на економічний факультет Ужгородського національного університету. Тепер успішно працює на одному з підприємств. Має повагу і авторитет у колективі .
Фортуна усміхнулася і його брату Василю. Він закінчив Ужгородське вище комерційне училище Київського національного торговельно-економічного університету, вивчився на бухгалтера, тепер працює на «Новій пошті». Бабуся просто у захваті від них. Найбільше радіє, коли вони, мов пташенята, злітаються додому, розповідають про свою роботу, успіхи, плани на майбутнє.
Внуки для неї – це радість, продовження роду.
−Хай Бог допомагає їм в житті! − насамкінець нашої розмови вже вкотре змахнула сльозу Марія Юріївна.
Така в неї жіноча доля. Непроста, але вона зуміла пройти усі життєві випробування.
Василь ШКІРЯ
