Версія для друку Версія для друку

Покликання

З прекрасного села Угля, що на Тячівщині, в далекому 1985 році в прекрасне село Осій приїхала вже з маленькою донечкою Вікою Наталія Степанівна. Пройде небагато часу і вона стане вже знаною фельдшеркою в районі.
Учитися пішла Наталія рівно в 16. Батьки були простими колгоспниками, але дівчина з відмінними знаннями все ж вступила до Міжгірського медучилища. А вже після закінчення закладу за направленням працювала фельдшером в Ужгороді на «швидкій». Там і познайомилася із своїм майбутнім чоловіком – М.М.Бойком, який на той час уже вчився в Ужгородському державному університеті на медфаці. А разом з тим і підробляв на «швидкій» санітаром, потім фельдшером.
До речі, Михайло Бойко три роки торував стежку на Ільницький дослідний завод МЗУ, де трудився слюсарем-ремонтником. Не раз «лікував» і мій токарно-револьєрний верстат 1341. Молодий спеціаліст дуже старався у всьому, та юнака все ж таки манила до себе медицина. І вже уявляв себе не в спецівці, а в білому халаті.
І ось Михайло Михайлович уже студент. На той час його батько, М.А.Бойко, працював завідуючим районним відділом освіти, потім був директором Ільницької школи-інтернату. А його дружина, М.В.Бойко, працювала біологом в Осійській восьмирічці. Та їхній син сам хотів заробляти.
В обласному центрі на роботі і познайомилися й створили нову сім’ю. Отож, і привів молоду дружину з донечкою в с.Осій. Згодом ще одна донечка на світ появилася. Клопотів вистачало, але Наталія Степанівна після декретної відпустки ішла на роботу. Тоді якраз потрібно було фельдшера в медпункт у колгосп «Перше травня». Опікувалася ланкою, трактористами, комбайнерами, доярками. Організовувала День донора, робила процедури в фізкабінеті, водила, кого потрібно, на медогляд в Іршаву. Звичайно, не легко їй було, але справлялася чудово. Навіть подяки не раз мала.
В Ільницькій дільничній лікарні колектив був згуртований, товариський, кожен з відповдаільністю ставився до виконання своїх обов’язків. А коли «швидку» перевели в Іршаву, пішла працювати туди і Н.С.Бойко. Сюди перевелися також О.В.Дешко та М.А.Звонар.
І так уже 40 років Наталія Степанівна поспішає на допомогу хворим. Ні сніг, ні дощ, ні вітер їй не на заваді. За роки роботи різні випадки бували: одним вдома допомагала по виклику, іншим пропонувала лягати в стаціонарне відділення, розуміючи, що кожна хвилина дорога. А ще доводилося вдома і пологи приймати, бо вже інколи не встигали довезти в пологове відділення, і серце приводила в «робочий стан», і параліч відвертала. Було всього вдосталь. Нема такого населеного пункту в районі, де б не побувала фельдшерка.
А М.М.Бойко після навчання у вузі почав писатися новий трудовий стаж головним лікарем у Сілецькій амбулаторії. Потім тривалий час у Ільниці працював терапевтом, де продовжував набиратися досвіду в медицині.
І вже чимало літ в Осої працює сімейним лікарем, як і головний лікар амбулаторії Ф.І.Жидик. Та недавно Михайло Михайлович сказав:
– Я на лікарняному.
Скажу відверто: я дуже здивувалася – як на мене, лікар не повинен хворіти. Він завжди має бути на посту.
Своєю стежкою пішла і дочка – Вікторія Михайлівна. Після закінчення педінституту вчителювала в Іршавській гімназії, тепер працює в правоохоронних органах слідчим.
Друга дочка Бойків, Ярослава Михайлівна Васильцюн, працює в Осійському дитсадку вихователькою, де її дуже люблять діти.
Зяті ж Бойків – обидва Василі. Один з Білок, другий корінний осійчанин. Та ще трьох онуків мають Михайло Михайлович та Наталія Степанівна. Данієл – четвертокласник, займається футболом, музикою, вчить англійську. А Вікторія і Владка – першокласниці.Обдві відвідують танцювальний.
Кілька днів тому М.М.Бойко відзначив свій прекрасний ювілей. А ще через кілька днів ювілей і в Наталії Степанівни. Хай щастить обом!

Ганна ЛЯШКО,
с.Осій

Ваш отзыв

Ваш коментар