- Нове життя - https://nz-ir.com -

Арданівська сливовиця – знана навіть у столиці

Недавно один добрий знайомий попросив мене знайти йому пару літрів справжньої дорогої арданівської слив’янки, бо їде у відрядження у справах до Києва – столиці нашої держави. Потім я собі й подумав, якщо слив’янку та ще й арданівську знають навіть у високих владних кабінетах, то вона варта того, щоб люди знали про неї більше: як її готують сільські ґазди в домашніх умовах. Хоч таких стає з кожним роком все менше і менше, а сьогоднішня молодь не хоче цим займатися і вчитися майстерності в її виготовлення. Їм краще купити в магазині горілку сумнівної якості, бо виготовити слив’янку потребує певних фізичних зусиль і знань у приготуванні.
Слива в Арданові займала в 30-і роки провідне місце серед фруктів поруч із яблуками та грушами, як в Заріччі тепер овочі. Люди сливу у свіжому виді несли на ринок Мукачева, куди приходили покупці з багатьох куточків Закарпаття, яке входило тоді до складу Чехословаччини. Серед них були такі професіонали-дегустатори, які на смак відрізняли арданівську сливу від доробратівської чи негрівської. Відкрию невеликий секрет – арданівська слива була найсолодша, а відповідно з неї був і більший вихід самогонки, бо це залежить від цукристості соку.
Про арданівську слив’янку я чув багато цікавих розповідей від старожилів села, яким, за радянських часі,в доводилося ховатися в лісі чи далеко від села в яругах, щоб ніхто про це не відав. А в дорадянські часи в Арданові проживали і єврейські сім’ї, а вони, як нам відомо, були непоганими торгашами (продавцями). У той час чи не найбільше торговців з усього світу, зокрема, цікавила арданівська сливовиця, яку виготовляла «Шльомова палінчарня», невелика ґуральня, власником якої був Шоломон Розенберг. Її розливали в бочки, чи обплетені лозою скляні бутлі із поставленим власним клеймом якості і відправляли у багато країн світу і навіть за океан. У селі мали свої магазини, де продавали сливівку жителям села. Люди розповідали, що хто приходив до євреїв по спиртне то погарчик стограмовий наливали задарма, щоб і на завтра привабити до себе клієнта. Який природний дар у них був чи не правда?
Ну, а як зазвичай арданівчани використовували цей напій під час різних обрядів на весіллях, хрестинах, коли будували хати, чи хтось приходив у гості або на день народження.
Вже на початку 60-х років у селі створили пункт для заготівлі слив (так звана в селі палинчарня), там і виготовляли цей напиток. Було завезено певне обладнання і готову сливовицю в бочках відвозили в Білки, де розливали в півлітрові пляшки. А потім з часом і весь виробничий цикл перенесли в село над Боржавою, а приміщення використовували як пункт по прийому яблук-падалиць. Одна з жінок розповідала, що ця «палинчарня» рівно в обід, тобто о 12.00 місцевого часу, подавала гудок, а вона вдома мала слив’янку, то дочка її питала: «Мамко, а наша «палинчарня» чого не свистить? Після закриття цієї гуральні (до речі, це місце дотепер називають «палинчарня», там тепер зведений магазин «Наша ряба»). Арданівчани почали думати, куди дівати сливу. І почався такий собі бізнес, а сорти були різні «Закарпатська червона», «Угорка звичайна», це в основному столові сорти, які придатні для закрутки, з них виготовляли повидла, компоти, сухофрукти. Селяни упаковували в паперові коробки і рейсовими автобусами відправляли до Львова, де за кілограм можна було виручити 1,20 – 1,8 карбованців, а це були чималі гроші на той час. Одна людина могла перевезти до 200 кілограмів слив. Не важко підрахувати, який це був зиск – скільки буханок хліба можна було купити (буханка хліба тоді коштувала всього 18 копійок). А одна операція тривала неповних три дні. Поки продавці були в дорозі, інші члени сім’ї вже приготували наступну партію товару. Крім того, приїздили заготівельники з різних областей України і скуповували товарну сливу. Продукцію в свіжому виді відправляли аж до Сибіру. Ранком по домівках роздавали ящики, а ввечері вже за здану продукцію розраховувалися і забирали свіжу сливу. Саме тому в Арданові люди займалися вирощуванням цієї цінної на той час культури. Це була велика фінансова підтримка для сім’ї.
Кращими сортами для виготовлення сливовиці вважалися «Закарпатська червона», «Пенига», тобто сливи із багатим вмістом соку і цукру, а вже «Угорку звичайну» використовували лише для закрутки та сухофруктів. Коли слива вже добре доспіла, а то й переспіла, її збирали у великі дерев’яні бочки, так звані «кади», тобто так розпочинався сам процес підготовки виготовлення самого напитку.
У цих бочках проходив процес бродіння сливи падалиці і тривав він не більше 2-3 тижнів з моменту засипки, тобто з середини серпня до 10-15 чисел вересня, бо вже на наш храмовий празник, а він у Арданові − 21 вересня, вже люди хвалилися «свіжаком». У цих бочках бродіння відбувалося допоки сама ця сливова маса не утворила щільну тверду кірку і якщо запалити сірник і піднести над бочкою, то він не потух, а ще яскравіше горів. Це означало що процес бродіння завершено і можемо «гнати» (виготовляти) самогон. Дехто відкладав цю справу в довгий ящик і цю щільну кірку покривала рідина (казали, «кериня» впала), то вже слив’янка виходила кислою і не мала потрібних смакових якостей. Потім цю масу зливали хто 150 чи 200 літрові бочки (бажано алюмінієві), які розміщалися на триногах, під якими розпалювали вогонь. У середину цих бочок вставляли спеціальний змішувач, виготовлений із металевого прута, внизу на дні прикріплювалася дерев’яна дошка по периметру бочки. При її обертанні сливова маса перемішувалася, щоб не пригоріла, бо якщо пригоріла, то виходила погана, у народі називали «прикурянка». Вогонь розпалювали гіллям (сухими гілками), привезеним заздалегідь до цього. Спочатку вогонь потрібен був сильний, поки не закипить сама сливова маса і пара не піде по трубці в цей водяний холодильник. Все це визначалося торканням рукою до трубки. Коли вже почало з холодильника капати, тобто пара під дією холодної води переходила в рідину, вогонь під бочкою зменшували. Потрібно було періодично весь час помішувати масу в бочці, щоб не пригоріла. Коли процес пішов, так тривало до тих пір, поки рідина, яка витікала із водяного холодильника займалася на вогні. Пробували це, хто як, напускали в погарчик і лили у вогонь під бочкою, інші лили на трубку і підпалювали папір, якщо рідина займалася, то процес продовжувався, якщо ні, припиняли «гнати» палинку.
Робота не з легких, та приємна. Після того, як слив’янка була готова, господар накривав стіл і запрошував друзів, сусідів і знайомих попробувати на смак. Звісно, одним погарчиком це не закінчувалося: пили, допоки хто як міг. А вже наступного ранку йшли до ґазди похмелятися.
Такий то був непростий процес. Тепер є що згадати, про що розповісти.

Іван ЛЕНДЄЛ,
с.Арданово