Версія для друку Версія для друку

Михайло Тернинко не вірить у магію цифр. Однак число 13 для нього було щасливим

Саме 13 квітня 1962 року народився Михайло Іванович Тернинко. На питання, чи вірить він у магію чисел, тільки крадькома усміхнувся, мовляв, у житті всяке було. Та здебільшого доброго, ніж негативу, хоча майже все своє життя мав справу із цифрами.
− Народився я у селі Вільхівка, − ділиться спогадами він. − Нас у сім’ї було четверо. Крім мене, дві сестри − Марія і Ганна та брат Іван. Батько працював будівельником, мама трудилася в колгоспі «Дружба» в рільничій бригаді. До роботи на землі привчали і нас, дітей. Ми завжди допомагали їм по господарству. Не соромилися взяти в руки мотику, лопату чи косу. Та попри все, я любив ходити до школи, багато читав. Часто допізна пропадав у сільській бібліотеці.
Почав навчатись спочатку у Вільхівській загальноосвітній школі, а потім продовжив здобувати середню освіту у с. Широке Виноградівського району. Вчився на відмінно. Мріяв вступити до льотного училища. Однак доля склалася так, що після закінчення школи пішов працювати будівельником в Хустське ПМК облспоживспілки, так би мовити, продовжив традиції батька. Мрія дитинства збулася вже в армії – служив у льотній частині. За два роки зробив 96 стрибків із парашутом.
На питання, чи не страшно було, тільки знизав плечима.
− Не боїться тільки дурень, − багатозначно каже Михайло Іванович, мовляв, розумійте, як хочете. − Звісно, лячно ставало на душі, коли виходив із літака і пірнав у незвіданий простір – вище тільки хмари. Там усе могло статися… Але ти повинен завжди бути готовим до будь-чого. Слава Богу, у мене склалося усе добре, жодного разу не отримав пошкодження рук чи ніг.
Після служби знову повернувся в рідний колектив, а вже відтак, у 1982 році, вступив на навчання до Ужгородського державного університету на факультет «Промислове і цивільне будівництво». Через три роки перевівся до Львівського політехнічного інституту, де продовжив навчання.
Хоча кар’єристом ніколи не був, але на посади йому везло. У 1986 році його назначили начальником радіоцеху радгоспу «Дружба». Робота була відповідальна – виготовляли селектори каналів для телевізорів заводу «Зоря» у Ленінграді та «Електрон» у Львові. Із 1990 року працював у колгоспі «Світанок». Тут теж доручили відповідальну ділянку роботи – до 1998 року був заступником голови колгоспу, потім громада Вільхівки обрала його сільським головою, де пробув два скликання.
− Роботи було вдосталь, − продовжує розмову М.І.Тернинко. − Якраз розпочалося розпаювання сільськогосподарських угідь. Вчорашні колгоспники ставали повноправними господарями землі. Тепер уже самі почали вирішувати, що, де і коли вирощувати. А землі тут, слава Богу, родючі. І вирощуванням капусти можна займатися, і кабачками, і перцем, і столовими буряками…
Як очільнику села, довелося вирішувати релігійні питання – міжконфесійні відносини на той час були доволі непростими. Однак молодому і енергійному Михайлу Івановичу вдалося помирити вірян, об’єднати громаду: у селі було зведено православний храм і засновано в урочищі Джублик греко-католицький монастир Собору Пресвятої Богородиці. Тепер сюди з’їжджаються віряни майже з усієї України та, навіть, з-за кордону.
Попри інші проблеми, на його каденцію випали два паводки. Перший – листопадовий, у 1998 році вода вийшла із берегів швидкоплинної Боржави і наробила в селі великої біди. А у березні 2001 року лихо повторилося – паводок завдав ще більшої шкоди. На Закарпаття приїжджав тоді навіть президент України Леонід Кучма.
− Як тепер пригадую, − згадує Михайло Іванович, − ситуація була надзвичайно критична. Було підтоплено житлові будинки та присадибні ділянки, селяни знаходилися просто в розпачі.
Похвалитися Михайлові Івановичу є чим. За його головування у Вільхівці зведено стадіон, створено футбольну команду, яка успішно виступала у районній першості. Про нього дотепер залишилися тільки хороші спогади.
Зважаючи на його організаторські здібності, у 2007 р. керівництво району запропонувало М.І.Тернинку посаду начальника архівного відділу Іршавської райдержадміністрації. Попереду був великий пласт роботи: надавалась практична та методична допомога установам та організаціям по впорядкуванню документів у зв’язку з об’єднанням, ліквідацією та різними реорганізаціями, які припали саме на цей час. Наразі організовує і здійснює постійне зберігання, охорону документів Національного архівного фонду, що утворились в процесі діяльності існуючих і тих державних органів, підприємств, установ і організацій, які діяли раніше на сучасній території району, веде державний облік документів Національного архівного фонду незалежно від місця зберігання і форм власності на них та подає необхідні відомості державному архіву області, здійснює контроль за схоронністю, обліком і використанням зазначених документів, перевіряє роботу архівних підрозділів і ведення діловодства в державних органах, підприємствах, установах і організаціях незалежно форм власності та підпорядкування та ін.
− Наразі ми забезпечуємо видачу архівних довідок, копій документів, а також впровадження інших способів використання архівних документів для захисту законних прав та інтересів громадян, − розповідає М.І.Тернинко. − Надаємо довідково – інформаційну літературу і посібники з архівної справи та діловодства. Повсякчас складаємо плани розвитку архівної справи і забезпечуємо їх виконання. Перевіряємо правильність експертизи цінності та відбору документів на державне зберігання в установах, організаціях та підприємствах району, надаємо методичну допомогу їх експертним комісіям у цій роботі та ін. Організовуємо вивчення, узагальнення і поширення передового досвіду, впроваджуємо наукові досягнення і прогресивні методи роботи в архівній справі та діловодстві.
М.І.Тернинко людина чесна, відповідальна, справедлива і любить правду. Разом із дружиною, Марією Юріївною із якою поєднали долі 33 роки тому, виростили і виховали трьох синів – Івана, Михайла і Юрія , а також радіють за невісток Діану і Мар’яну. Вже Бог дав двох внуків – Анастасію і Василька. Є кому радіти. Вони − велика втіха для дідуся і бабусі.

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар