Так вже склалося, що я, корінний киянин, більше місяця прожив в невеликому, але чудовому місті Іршаві. Війна змусила, ви ж розумієте. Краще було б приїхати сюди в мирний час і пожити просто задля задоволення. Ну, після перемоги обов‘язково приїду, хоч на декілька днів. А тепер, повертаючись додому, хочу поділитися своїми враженнями про ваше чарівне місто. Бо Іршава стала для мене не просто місцем, де ми з дружиною перечікували лиху годину. За цей час я почав вже трохи відчувати себе іршавчанином і, взагалі, закарпатцем.
Історія і культура цього унікального краю відкрилася, так би мовити, зсередини. Такого ефекту не досягнути, розгладаючи навколишні краєвиди з вікна туристичного автобуса. Ні, треба пожити всередині, поспілкуватися з людьми, приходити на ринок і купувати там супер чудовий сир і сметану, подібних яким у Києві давно вже нема, ну і так далі. І тоді, поступово, відкриється тобі багато цікавого і неочікуваного.
Почати хоча б з того, що в Києві неділя, це так би мовити, базарний день і в прямому і в переносному сенсі. Працюють пересувні ярмарки, людей багато і в магазинах, і на ринках, − це час для закупок на тиждень. Ось і ми за звичкою в неділю вирушили на ринок – а там пусто, нікого немає, що за нонсенс? Виявляється, в Закарпатті неділя не для торгівлі, а для церкви і відпочинку. Незвично, але традиція, треба визнати, гарна.
Ну раз вже так, то пішли в церкву. Спершу в православну, ту, що в центрі. Там теж незвично. По-перше, у нас, в центральній Україні у православних церквах немає сидінь, люди стоять. А тут заходимо – бачимо лавки. Гаразд, я присів, оглядаюсь, а навкруг самі жінки, ні єдного чоловіка не бачу. І всі ці жінки на мене зиркають. Чого це вони, міркую, мабуть чують, що приїжджий. Ну, нічого, сиджу, слухаю службу. А коли вона закінчилася, раптом бачу, а з другого поверху йдуть чоловіки. Он воно як, виявляється, тут все окремо. Для мене то є чудасія, але як то кажуть в чужий монастир зі своїм уставом не лізь.
Другої неділі відвідали греко-католицький храм, новозбудований, але, на жаль, служба йде лише в нижній його частині. Але і там дуже затишна і приємна атмосфера. А ще наступної побували в новому православному храмі, у тому, що за парком. Вражає. І розмірами, і свіжим розписом, і багатим убранством. На жаль, належить масковському патріархату, але маю надію, що поки що…
А потім був музей і чудова екскурсія Іршавою, яку провів очільник міського краєзнавчого музею пан Андрій Світлинець. Це людина, що дійсно любить і знає свій край, патріот і малої Батьківщини і великої. І справжній бандерівець, в найкращому розумінні цього слова. Скільки цікавого дізналися ми про Іршаву! От здавалось би, невелика вона, а розповідати можна дуже довго. Та й дійсно, історія у цього міста чимала – достатньо сказати, що перша письмова згадка про поселення датована 1341 роком.
Запам’яталася історія про центральний міст, про те як його під час Другої Світової збиралися підірвати відступаючи угорські підрозділи. Приїхали сапери на вантажівці, витягли вибухівку, приготували все і чекають на наказ. Але ж тут навколо них почали збиратися місцеві люди, прийшов священник, і всі вмовляють тих військових не підривати моста, бо тоді місто буде розділено навпіл і що його робити?
Говорили-балакали і кінець-кінцем мадярський офіцер махнув рукою і каже:
− Добре люди, згоден. Принесіть нам тільки порося і велику сулію горілки і ми поїдемо. Ну, за цим діло не стало і скоро угорські сапери погрузили на вантажівку свою вибухівку і порося, і паленку і від’їхали. Та історія на цьому не закінчується – вони ж бо мали наказ підірвати міст, а військові накази треба виконувати. Ну ось знайшли вони неподалік якийсь такий собі невеличкий місточок – його і підірвали. Тут, як кажуть і казочці кінець.
Така от історія, і, мені здається, вона має багато повчального. Від себе додам лише таке – якщо б то були російські сапери, все б склалося інакше, як ви вважаєте?
А потім ми побували ще в музеї в Берегово. І це також вразило. Запам’яталася фраза його очільника, пана Івана Щепи, про те, що за останні сто років це місто, здається, дев’ять разів міняло своє громадянство. Так що в Закарпатті утворився неймовірний культорологічний мікс, що робить його унікальним і неповторним регіоном.
Але є і негативні враження – це дороги. Отут щось страшне. Візьмемо для прикладу вулицю Гагаріна, там так – двісті метрів більш-менш, двісті метрів яма на ямі, їхати неможливо − навіть пішохід ноги поламає. Вулиця Титова – теж саме. Вулиця Ніколаєва – страхіття. А моє прізвище, до речі, – Ніколаєв. Так що я цю вулицю взагалі сприймав, як особисту образу!
От я їду і дивлюсь на навколишні будинки, і з усього видно, що живуть там люди заможні, і майже в кожному дворі стоїть авто. І я собі думаю – а не соромно тобі кожного ранку, виїжджаючи зі свого двору, стрибати по цим ямам, як човник в бурхливому морі. Та візьми ти лопату, та позасипай це неподобство, та не пожалкуй ще й цемента на десять копійок. Але ні, щось заважає мешканцям сотворити цей подвиг. Мабуть, чекають поки це зроблять сили небесні, а чи може міська влада. Я навіть хотів зайти з цього приводу до міської влади, поцікавитись, але, вибачте, часу не вистачило.
Та то таке – не буває під цим місяцем абсолютної гармонії.
А взагалі той місяць, що я прожив в славному місті Іршаві залишиться в моїй пам’яті, як чудовий і цікавий. Якби ще не війна. Але вірю і знаю, що переможемо. І тоді я обов’язково повернусь, хоч на декілька днів. Дякую тобі – Іршаво!
Юрій Ніколаєв,
голова клубу українських письменників «Маяк»
