Версія для друку Версія для друку

Перемога над росією. Неминучість.

Війна, як і годиться, грянула неочікувано. Хоч ми й знали, що вона буде, але майже ніхто в це остаточно не вірив, такий парадокс. І це зрозуміло, бо війна на сучасному рівні цивілізіційного розвитку, це щось абсурдне і безглузде. Тим більше, що причина для нападу, яку вигадала росія є абсолютно шизофренично-ідіотична. Але сьогодні страна моксель на чолі зі своїм фюрером живе саме в такій вигаданій реальності і ця псевдореальність намагається нас затягнути у своє гниле болото. Єдиний спосіб не потрапити до зони цього спотвореного світу – відстрілюватися з усього, що є. Що ми і робимо і досить успішно.
Тут ще треба додати, що війна почалася раптово для обивателя, але слава Богу не для керівництва держави. Наразі очевидно, що армія готувалася до вторгнення і як ми бачимо, підготувалася на відмінно.
А тепер згадаємо червень 1941 року, коли незважаючи на численні попередження радянський союз виявився абсолютно неготовим і успіхи німців у перші місяці війни були вражаючими.
Сьогодні ж навпаки, весь світ вражений успіхами українського війська, на яке ніхто не сподівався і ніхто не розраховував, ну, може, окрім нас. Гадаю, що навіть ми трохи здивовані безсилістю так званої другої армії світу і, водночас, міццю нашої армії. Хоч, по великому рахунку, це можна було передбачити. І сьогодні сумнівів у нашій остаточній перемозі над московським улусом Золотої орди в мене нема. І це не тому, що я відчайдушний оптиміст, радше навпаки. А ось чому.
Але почнемо здалеку.
Свій шанс на загальну перемогу Росія мала в 2014 році, коли ми були геть слабкі. Але тоді вона його проґавила.
Судячи з того, що ми тепер знаємо, підготовка до захоплення України почалася ще в дев’яностих, тобто майже відразу після розпаду Радянського Союзу. І вони робили це досить послідовно, хоч, на щастя, і не дуже професійно, бо професіонали на деревах не ростуть. Принаймні на березах. Але, як то кажуть, крапля камінь точить, як змогли підготувались і дочекались слушної миті.
В чотирнадцятому вони навіть подужали скомуніздити Крим і захопити частину Донецької і Луганської областей. Але далі справа не пішла. Хоч здавалося мали всі козирі.
Та не так сталося, як гадалося.
На ту лиху годину ми майже не мали армії, принаймі боєздатної армії
Але, як з‘ясувалося, ми мали те, що неможливо прорахувати військовим аналітикам, тим більше російським, для них такі матерії взагалі є інопланетною цивілізацією. Це український характер і козацьке завзяття. Вже вибачте за високий штиль, але так воно і є.
Саме висока мотивація і незламний дух дозволив тим залишкам війська, що в нас були і добровольчим батальйонам, які з’явилися просто нізвідки, стримати і зупинити просування ворога, а потім і відкинути його до тієї межі, яка потім більш-менш стабілізувалася і вісім років називалася лінією зіткнення.
До речі, про добровольчі батальйони, що з’явились, здається, дійсно нізвідки.
Де, звідкіля прийшли ті сотні, і навіть тисячі героїв, що в скрутну годину врятували Україну від мордорської навали?
В якій ще країні став би можливим такий рух нації? Може в якійсь і можливий, але точно не в Росії. Бо російська людина на такий подвиг самопожертви не здатна принципово.
Російська людина хороша, коли треба щось вкрасти, чи, наприклад, зробити якусь капость сусіду, а чи, може, когось зрадити, особливо тих, хто їй найбільше довіряє. В цьому вони неперевершені, просто найкращі в світі і коли щось таке скоїлося – впевнено шукайте російський слід, обов‘язково буде.
Крім того, московит безстрашно кидається в бійку, якщо є десять на одного, якщо п’ять на одного він ще подумає, а коли один в один, можна не хвилюватись, його там не буде.
Якщо дивитися чисто з військової точки зору, то здається зрозумілим, що величезна російська армія за всіма параметрами переважає українську і в прямому зіткненні у нас, здавалося б, немає шансів. Але то лише на перший погляд. Бо, важить не лише чисельність, а й такі нематеріальні, але надважливі речі, як бойовий дух і висока мотивація.
І саме це ми сьогодні і бачимо на усіх наших фронтах, завдяки цьому й б‘ємо нашого потужного, але, вже вибачте за просторік, дурного ворога.
Згадаємо класику – перемога Олександра Македонського при Гавгамелах, де тридцятитисячне військо македонян перемогло майже двохсоттисячне військо Дарія.
З точки зору воєнної науки таке взагалі було неможливо. Але Олександр прийшов, побачив, переміг. Хоч це є цитата іншого військового генія.
Величезне військо Дарія було зібране з неозорих просторів тогочасної Перської імперії. Вояки розмовляли різними мовами, не розуміли один одного і головне не розуміли, за що вони взагалі бьються. Ну й зазнали нищівної поразки.
Абсолютно таке саме є й вісько сучасної російскої імперії, вони зібрані з усіх усюд і не знають за що вмирають. Та й дійсно нізащо, хіба за шизофренічні фантазії свого схибнутого фюрера.
Тепер про те, що стосується взагалі російської армії. Загальновідомий афоризм їх найкращого генералісімуса Олександра Суворова – «Воевать надобно не числом, а умением».
Проте в реальному житті росіяни в усі часи вміли воювати лише саме числом, засипаючи супротивника трупами своїх солдат.
Російська армія погано навчена, погано дисциплінована, солдати боягузливі і слабо вмотивовані. Підняти їх в атаку важко. Для цього вони навіть винайшли «заградотряди». Це коли позаду тих, хто має наступати, розташовуються кулеметники, які будуть стріляти в тих, хто недостатньо швидко біжить вперед.
Сьогодні цю «героїчну» роль виконують кадиривці. Більше ніде в світі таке ноу-хау не використовується.
Усе вищеперелічене, зрозуміло, дає перевагу їх супротивникам, тобто сьогодні нам. Єдине, що погано, це те, що їх до біса багато.
Хтось заявить, що сказане вище про росіян взагалі і про їх армію конкретно, це просто бандерівська пропаганда. Аж ніяк, і ось, будьте ласкаві, факти і приклади.
Я написав, що звична тактика росіян – засипати супротивника трупами своїх.
Згадаємо Другу світову, форсування Дніпра і так зване «визволення Києва», яке Сталін наказав здійснити до більшовицького свята – сьомого листопада. І совецькі війська це зробили, але якою ціною. Від одного до півтора мільйона загиблих! І це тільки в районі Києва. А крім регулярної армії, за наказом головного російського маршала Жукова в українських селах «визволителі» мобілізували усіх чоловіків, що там лишалися, усього біля 300 тисяч.
Їх не стали навіть обмундировувати, їх так і називали «сірі свити». Їм не дали зброї, а давали кірпичину, чи якийсь дрин і гнали в холодний вже Дніпро – пливіть як знаєте.
Німецькі кулемети перегрівалися, а самі кулеметники сходили з розуму, розстрілюючи тисячі, та що там, десятки тисяч беззбройних людей, які мусили пливти і лізти на круті гори, бо позаду були ті самі заградотряди. І вибору зась.
Військові історики потім роз‘яснили, що у совєцьких військ була можливість взяти Київ з мінімальними втратами та лише на декілька днів пізніше. Але кого це цікавило? Точно не Жукова і інших багато медальованих московських генералів.
Стосовно того, що російська армія погано навчена, то ось вам більш свіжий приклад – штурм Грозного, який почався в новорічну ніч 1995 року.
У російської армії була перевага в живій силі раз в десять, а, може, і в двадцять, скоріше друге. Що стосується військової техніки, то у чеченців був один (!) танк і декілька бронетранспортерів, у росіян тих танків і бронетранспортерів була незліченна кількість. Плюс авіація, якої чеченці не мали взагалі. Але, як відомо, на те, щоб захопити Грозний пішло майже два місяці. Кількість загиблих у росіян обчислюється тисячами, у чеченців − сотнями, тобто різниця на порядок. Таке враження, що вони там зробили усі помилки, які взагалі можна зробити. Ні управління армією, ні розуміння того, що вони тут взагалі роблять… Але своїми трупами ворога завалили, як же без цього.
І такі приклади можна продовжувати скільки завгодно. Коротше кажучи, де російська армія, там безлад, тупість і обов‘язково крадіжки і мародерство.
Ось такого ми маємо супротивника в цій війні. Єдине погано – їх до біса багато.
А от на озброєння і на військо в рашці нічого не шкодують − ні грошей, ні власного народу. А звідки гроші? Самі вони робити-виробляти нічого путнього не вміють, але поки є в їх надрах нафта і газ, то є що продавати і будуть, як їм здається, рублі.
Проте і тут настала клямка. Є вже тепер велика надія і навіть впевненість, що нафта у них залишиться, але купувати її не будуть.
Їжте її, пийте її, а грошей зась.
Десь я читав, що дуже корисними для шкіри є нафтові ванни. Можете купатися в нафтових басейнах усією рашкою, шкіра буде гладенька, а пузо пустеньке.
І ми тепер розуміємо, що перемогти їх не просто можливо, а обов‘язково так воно і буде. Питання не в тому, чи буде, а питання в тому – коли?
Ех, якби ж то ми ще й ядерну зброю не віддавали, воно б трохи інакше було. Але то вже пізно жалкувати.
Просто піти в контратаку і погнати їх до Москви сьогодні поки що важко.
А було ж колись.
Було, що й Сагайдачний стояв під Москвою. І коли б королевич Владислав не вирішив вступити в перемовини з московітами, то топтали б козацьки чоботи кремлівські клумби, чи що там було у них на той час.
Пам’ятаєте Шевченка:
«Було колись − в Україні
Ревіли гармати;
Було колись − запорожці
Вміли пановати».
Одначе час у цій ситуації, як то не парадоксально, працює на нас.
Перша Світова війна поховала три імперії – Австро-угорську, турецьку та російську, Друга Світова знищила Третій рейх і Японську імперію. Те, що є сьогодні, можна вважати початком третьої світової, але коли ми переможемо, то поховаємо напівожилу російську недоімперію і не дамо розгорітися світовій пожежі. А ми переможемо!
І на то є важливі і переконливі причини.
Бо кожен день нашого героїчного спротиву наближає руйнацію російської федерації. Весь світ, принаймні весь цивілізований світ підтримує нашу боротьбу. Хтось робить це активніше, хтось повільніше, але загальний тренд безсумнівний. І хоч зрозуміло, що ми платимо за це найвищу ціну, але вже недалека та година, коли рашка остаточно посиплеться. І крах її буде феєричний. І вони заплатять нам за все.
До речі, ви пам’ятаєте, як розвалився Радянський союз? Він розвалився раптово, буквально за кілька днів, якщо не за один день. Хто б міг таке передбачити ще хоч за тиждень? Гадаю, ніхто не міг. Горбачов? Ні, його план був підписати новий союзний договір і правити собі далі. Члени ГКЧП? Абсолютно ні. Їх план − це захоплення, а точніше перехоплення влади і подальше існування нехай загниваючої, нехай на глиняних ногах, але здавалося ще могутньої держави. Аж тут раптово для всіх з’ясувалося, що час її скінчився, тромб відірвався і − гаплик. Щось подібне має статися і з сьогоднішньою рашкою. Бо там вже такі тромби, що не перескочити. Двадцятирічне, чи скільки там, панування Путіна загнало країну в глухий кут. Економіка в штопорі, культура занепадає, ізоляція від цивілізованого світу посилюється – усі необхідні чинники зійшлися до купи.
Хоч воно і здається збоку, що є ще порох в порохівницях, але, як то кажуть, то скоріше ягоди в ягодицях. Печальні і недолугі останні кроки Радянського Союзу повинні повторитися і чекати недовго. Аннушка вже розлила масло.
Наші успіхи на фронті неймовірно прискорюють внутрішні процеси розпаду. Ось-ось воно складеться до купи.
Буде то палацовий переворот, подібний до ГКЧП, що вельми, можливо, чи може Путін просто якогось чудового дня здохне, що теж дуже можливо. Дід, кажуть, останнім часом щось зовсім не теє… Чи, може, Москва провалиться в карстові печери, яких під тим містом багато, а зверху все залляє гнилою водою* − оце буде файно! А може стрімко бідніючи олігархи просто пристрелять бункерного діда.
Не так вже і важливо як воно буде, головне, щоб почалося. А далі все піде так, як вчить нас наука історія. Відцентрова сила почне відривати від імперії один шматок за іншим. А якщо згадати, що на сьогодні в так званій федерації налічується більше восьми десятків суб’єктів, то глядачам треба запастися дуже великим відерцем попкорна, бо дійство буде цікавим та довгим.
Та особисто нам, українцям, буде не до попкорна. Бо коли у них почнеться розпад, то, значить, саме наш час прийшов.
Чинити опір в такі часи там буде нема кому, вони будуть зайняті поділом того, що кожне вхопило. Отоді ми і поговоримо і про Донецьк з Луганськом, і про Крим, а також не забудемо і про Кубань, і про Стародубщину, і ще багато про що…
І про Нюрнберзький трибунал також.
І, до речі, приблизно така сама ситуація і в Грузії, і в Молдові, і в Польщі, і в Японії… Тому, коли прийде так званий час «Ч», ми будемо не одні. А гуртом, як відомо, і батька легше бити, а тим більше, колишнього, так званого, старшого брата, матері його ковінька.
І да прибуде з нами сила!
І насамкінець, вірш написаний російською, щоб його і в Мордорі зрозуміли.

Бес-путное
Путин встает на пуанты,
Хочет закрыть нам свет.
Смерть российскому оккупанту!
Вот наш ответ.

Путин зубами стрекочет,
Нервные ногти грызет.
Очень он много хочет,
Но мало возьмет.

Путину ночью не спится,
В кошмарах душит одно –
Революционная заграница
Тянет его на дно.

Путин хочет быть богом,
А в сущности – мелкий бес.
Давно уж с умом не в ногу,
Да не с умом, а без.

Путин уходит в жопу,
Его поглощает мрак.
А наша дорога в Европу,
Прощай, наш маленький враг.

Юрій НІКОЛАЄВ,
голова клубу українських письменників «Маяк» 

*Залляє гнилою водою – свою назву місто Москва отримало від річки Москва, що на мові місцевого племені означало «гнила вода».

Ваш отзыв

Ваш коментар