Часто зосереджуюся на такій людині, бо у нинішній час мало хто працює. Я щиро шаную всіх, адже кожен – це особистість з своєю мудрістю, вмінням, талантом і добротою.
Таким є і І.І.Поп’юрканич, у минулому голова Ільницького споживчого товариства. Незважаючи на пенсійний вік, він постійно в роботі, не може сидіти без діла. Каже, що землю сонце прикрашає, а людину – праця.
Родом Іван Іванович із Білок. За дружину взяв собі чарівну Марію Матіко з Осою. Разом виховали двох дітей: Ларису та Івана. Уже мають трьох онуків: Анастасійку, Андрійка та Іванку. Слухняних, чемних.
Іван Іванович розповідає, що труд пізнав ще зі шкільної парти: майже чотири роки після уроків забігав у лозоплетильний цех колгоспу «За нове життя», яким завідував його дід і допомагав матері плести кольорові бутлі.
А ще встиг до армії і в сувенірному цеху трохи попрацювати. Він любив чаклувати над кожним планшетом, завжди доводив справу до кінця.
Та вже після солдатської служби відправився з кількома односільчанами аж у Алтайський край. Зводили там 27-етажні споруди. Всю будівельну справу опанував.
Та все ж йому хотілося знайти роботу вдома. І вже в далекому 83-му стає товарознавцем в Ільницькому торговому об’єднанні. Разом з тим навчався у Львівському торгово-економічному інституті, котрий закінчив з відзнакою.
Не пройшло і трьох років як старанного працівника назначають заступником директора Ільницького торгового об’єднання, яке згодом перейменували на споживче товариство, а Івана Івановича затвердили його головою. Майже цілих 17 років Іван Поп’юрканич очолював Ільницьке СТ, про яке гриміла слава далеко за межами області.
Сьогодні згадує про наполегливий труд усіх працівників прилавка. Товару було вдосталь. Взуття − Ужгородської та Виноградівської взуттєвих фабрик мало найкращу якість. А ще сотні метрів полотен від шовку, рушників, одіял, пальт, дитячого одягу та ін. У жнива часто возили товар в ланки, на ферми, навідувалися в поле до комбайнерів та на завод. А ще їздили у Дрогобич, Трускавець. І всюди мали чималу виручку.
Тепер все докорінно змінилося. Та рук ніхто не покладає. Дочка Лариса орендує приміщення для магазину в центрі села, і їй вдається утримуватися на плаву, хоча податки чималі платить.
Дружина, Марія Михайлівна підприємець в присілку Лази, де торгує товаром першої необхідності. У них завжди свіжий, смачний хліб із Сілезької хлібопекарні.
У магазині тепло, бо закупили дрова і гріються грубкою (шпором), на якому при необхідності і картоплю можна спекти. Конвектор – простоює, бо грітися не вигідно: надто дорого коштує газ.
Іван Іванович сам тепер за прилавком. Замінює дружину, яка чекає на складну операцію. Але зараз іде війна і хто знає, коли дочекається.
Отож, не сидить без діла колишній голова Ільницького споживчого товариства. Робота для нього – понад усе. Особливо побільшало клопотів тепер, весною. Треба вчасно зорати, посіяти, подбати про майбутній урожай. Іван Іванович так планує свій час, щоб усюди встигнути, бо весняний день рік годує.
Ганна ЛЯШКО,
с. Осій
