Ніхто навіть у страшному сні ніколи не повірив би, і не подумав, що Російська Федерація із грізною зброєю віроломно нападе на свою сусідку, суверенну і незалежну Україну. Адже минуло тільки тридцять років після розпаду Радянського Союзу. Московія ніяк не може примиритися з тим, що колишня союзна республіка стала їй непідвладною.
Спочатку анексували Крим, потім незаконним шляхом створили на території Донецької та Луганської областей так звані ДНР і ЛНР. Але, як виявилося тепер, і цього замало. Їм потрібна вся Україна.
24 лютого ц.р. РФ віроломно напала на нашу землю, застосовуючи смертоносну зброю. Та наші Збройні Сили зустріли північного ворога у всеозброєнні і дали гідну відсіч. Окупанти з перших днів війни несуть великі втрати в живій силі і техніці. Російські поневолювачі хотіли взяти Київ, Харків, Маріуполь, зруйнували сотні багатоповерхових жилих будинків, лікарень, шкіл, спортивні комплекси, аеропорти, нафтобази… Але наші воїни вистояли. Населення дні і ночі ховалося в підвалах та бомбосховищах. Тисячі мирних жителів із дітьми та людьми похилого віку подалися в західні області України та за кордон. У державі вперше за десятки років з’явилися біженці.
У Броді проживає сім’я Терещенків із Гостомеля, що неподалік Києва. Усього сім чоловік. Їхня квартира зруйнована. Як вони опинилися тут, в Закарпатті, і що пережили, розповідає дружина глави сім’ї Світлана Валентинівна:
− Вранці, 24 лютого, нас розбудили вибухи снарядів. Вони доносилися з великим гуркотом. Вибухи були прямо в дворі нашого п’ятиповерхового будинку. Ми зрозуміли, що це війна. Ми схопили, що було під руками, – насамперед документи, такий-сякий одяг, продукти харчування, воду в пластикових пляшках, забрали дітей і подалися в підвал нашого під’їзду. Потім почувся великий вибух, як виявилося потім, було зірвано міст через річку Ірпінь. А наш квартал російські загарбники обстрілювали з обох сторін. Над нашими головами лунали удари і вибухи. А ми мовчки сиділи і терпіли, заспокоюючи діточок. Десь після обіду стихло. Нам вдалося силоміць відкрити двері і вийти на двір
Подвір’я будинку було не впізнати. Кругом усе розбито, у дворі – ями. Будинок був зруйнований, особливо верхні поверхи. Куди й поділися мирні жителі.
Життя в підвалі було не з легких. Ліжком слугувала бетонна підлога. Через деякий час до нас постукали. Ми відкрили і в підвал зайшли російські солдати з автоматами у руках. Насамперед, подивилися, чи нема серед нас військових. Потім запитали, чи є у нас мобільні телефони. Ми відповіли, звісно, що не маємо. Вони нас не перевіряли. Солдати сказали, що будуть нас охороняти, а жити будуть в наших квартирах, бо їм ніби ніде перебувати. Солдатики молоді, десь віком 19 – 20 років.
−Я їм кажу, − говорить переселенка Світлана Терещенко, − Сини! Для чого ви сюди приїхали? Повертайтеся додому! До своїх батьків, які на вас чекають.
А вони у відповідь:
− Нас Путін сюди прислав.
Солдати пішли, а ми залишились.
Вибухи і перестрілка продовжувалися, це було добре чути в підвалі. У перший же день був знищений аеродром і найбільший у світі транспортний літак «Мрія».
Ми сиділи в підвалі напівживі. Ніякої санітарії. Холодно, без їжі, нема де затулити око. Коли добряче надокучило, ми попросилися в російських солдат вийти звідси для пошуку нового пристановища. Вони відповіли, що можемо йти звідси, але тільки в Росію. Звісно, ми не погодилися.
Пройшло ще кілька днів і ми знову звернулися до російських солдат із цим самим питанням. На щастя, вони дозволили нас відпустити звідси, але з однією умовою, щоб ми на руку наділи білу пов’язку. Так ми вийшли з підвалу і подалися до річки Ірпінь. Міст, звісно, був зруйнований, але нам вдалося перейти річку. На протилежному березі нас радо зустріли на блокпосту наші воїни. Маршруткою вони відправили нас на залізничний вокзал. А там повно народу. Там зустріли своїх родичів, знайомих, разом сіли в потяг – «Ужгород – Київ». Так ми добралися до Мукачева, а звідти до Броду. Тут нас зустріли щиро, прихистили, нагодували, напоїли. Дали не тільки притулок, але й одяг, харчування за що дуже дякуємо жителям села.
На цьому закінчила свою сумну і вистраждану розповідь Світлана Валентинівна. У її очах були сльози. Хто-зна, коли закінчиться війна. А так хочеться повернутися додому, до рідних і друзів.
Михайло ЛОМАГА,
с. Брід
