Минулого тижня до редакції завітав приємний статечний чоловік. Познайомилися. Виявився киянином, який, як і сотні інших столичних жителів, тепер тимчасово проживає в Іршаві. Побачивши нашу вивіску вирішив завітати до видання. Цікавість Юрія Михайловича Ніколаєва не була випадковою, що для читача стане зрозумілим із подальшого тексту.
Наша доволі коротка розмова завершилася своєрідною усною домовленістю, результати якої і пропонуємо читацькій громаді Іршавщини.
Я прокинувся о четвертій від звуку якогось далекого вибуху. Іншим разом і уваги би не звернув, але ж весь останній час говорили про російські загрози, в які і не вірилося так щоб зовсім, але, як то кажуть – осадочек залишився. Ну і про всяк випадок вирішив подивитися в телефон – він же там все знає. І, дійсно, знає – це війна, сказав мені телефон.
Поруч спить дружина. Я вже знаю, а вона ще ні. Дихає спокійно так, мирно. Я ще хвилин п’ять почекав, але нічого не поробиш, треба будити. А вона ще й прокидатися не хоче, бідкається – та що там таке, не заважай, Та, врешті, почула. Вибач, люба, така справа…
Ми живемо в Києві, на Лук‘янівці, в стандартній трикімнатній квартирі, я, дружина і молодший, хоч він вже й не дитинча – сімнадцять виповнилося. Теж прокинувся.
Сидимо на кухні, п‘ємо чай, дивимось один на одного.
Ну, і що його тепер робити, дорога редакція.
Мабуть, так було майже у всіх родинах. Люди прокидалися і не розуміли, а що ж далі.
На початку лютого я святкував день народження. Шістдесят якийсь вже… І гості були і всі до речі в статусі кума, чи куми. За немаленьке вже життя встигли породичатися, перехрестивши наших дітей. Це гарна традиція – кумівство. Всіляких там двоюрідних-троюрідних не вибираєш, а тут вже вибачте, випадковості зась, тільки ті що треба…
Так от, я, пам‘ятаю, сказав тоді дуже філософський тост. Про те, що наше покоління, як між крапель дощу проскочило між війнами. Воювали наші батьки, воювали їх батьки, а ми, народженні в п’ятдесятих і шістдесятих, якось, славу Богу, залишились без цієї народної розваги. Була, правда, афганська війна, але це торкнулось лише тих, кому не пощастило туди втрапити. Ще раніше була Карибська криза, але і тоді вирулили. Ну і вип‘ємо за те, щоб і далі все було гаразд, закінчив я тост.
Виходить, наврочив.
Ми почали збирати якісь речі, ті, що, здається, потрібно брати з собою якщо що. Документи, гроші, деякий одяг. З’ясували, що в нашому домі є підвал, який вважається бомбосховищем. Таке собі укриття, але вже яке є.
А тут і перша повітряна тривога, сирени завили. Відчуття було таке, що ти всередині фільму, хоч попкорн бери. Сходили до підвалу, повернулися. Збираємось далі. Я геть не пам‘ятаю, де подівся мій золотий годинник, жінка не може знайти коштовну прикрасу. Десь воно є, але сховалось.
І тут телефонує кум Вітя і каже:
− Ти живеш в багатоповерхівці і якщо туди щось втрапить, то буде погано, а у мене, ти ж знаєш, на Солом‘янці приватний будинок і головне підвал такий, що і пряме влучання витримає. Ану бери своїх і швидко до нас.
− Дякую, тобі, кумцю.
Отже, грузимо в машину те, що позбирали і їдемо до нього. Там дійсно підвал такий, що ого-го! А плюс в кумпанії − усім і легше, і навіть трохи веселіше.
Тепер час ділиться навпіл – то в підвалі сидимо, то в домі дивимось пряме включення з війни. Телевізія ж працює, двадцять перше століття, не треба збиратися біля репродукторів!
І так пройшов перший тиждень.
Пару раз їздили додому, брали якісь речі. Київ дуже швидко і разюче змінився. Машин так мало, як бувало лише раз на рік – вранці першого січня, тепер так завжди. Дороги перегородили бетонні блоки блокпостів. Там стоять суворі хлопці, хто з автоматом, а хто й з мисливською рушницею. Пильнують, запитують паспорти, заглядають в багажник. Так і треба, в місті об‘явилися диверсанти, їх відловлюють. Розповідають про якісь таємні мітки, що малюються спеціальними фарбами на дорогах і на дахах. Це знаки для ворожої авіації. Їх треба закривати, засипати землею. З цього приводу блискавично з‘являється геніальний поетичний текст:
Птичка прыгает по ветке,
приближается весна,
Чел в Днепре наклал на метку –
Я, похоже, влюблена.
Когда в каждом переулке
крики, паника, невроз,
он надежно стиснул булки
и до метки всё донес.
Я не знаю, кто ты, где ты
незнакомый паренек.
Но ведь в этом суть победы:
каждый сделал все, что смог.
Чел в Днепре все метки кроет
у прохожих на виду…
Мы еще посрем с тобою
в Александровском саду!
І робиться, зрозуміло, що нас перемогти неможливо.
Це розуміння приходить поступово, але зміцнюється кожного дня.
На десятий день війни диспозиція в нашій сім‘ї така – старший наш син добровольцем пішов у Національну гвардію. Це дуже тривожно, але це його особистий вибір. Гоноровий вибір.
Молодшому на війну ще рано. Він із друзями поки що їде до Львова, там є де жити. Хай їде, нам спокійніше. А ми з жінкою поки що у кума, До підвалу тепер спускаємось не кожного разу, якось звикли вже до повітряних тривог, до стрілянини. Навчилися відрізняти, коли працює наша ПВО, а коли розриваються їх бомби. Може і далі б так жили, але тут з‘являється пропозиція виїхати в Закарпаття, у файне місто Іршаву. Там знайшлося для нас житло, а головне – там спокійно, бомби не падають. Виявляється, це дуже і дуже важливо для людини, коли бомби не падають.
Сіли, поговорили, ну і вирішили: поїдемо втрьох – я з дружиною і жона кума Віті. А він не може їхати, хоч і вік вже такий, як у мене, за шістдесят. Але Вітя хірург, і не простий – головний, заслужений, і в Києві потрібен як ніколи раніше. Він завжди працював багато, а тепер і взагалі, практично живе в лікарні. Дай тобі Боже менше роботи, кумцю!
Виїжджаємо вранці. Короткий шлях лежить на захід, але на війні короткими шляхами не їздять. У тому напрямку вже йдуть бої. Ми рухаємося спершу на південь і лише від’їхавши від столиці далеченько, починаємо звертати на захід.
У перші дні всі шляхи, кажуть, були забиті евакуантами, тепер вже полегше. Дуже багато блокпостів, це уповільнює рух, але втішно бачити, що наш народ так активно готується до спротиву окупанту. Практично на в‘їзді в кожне село збудовані укріплення і стоять місцеві дядьки, котрим все рівно на Мерседесі ти, чи на Таврії.
− Ану відчиняй багажник, що везеш? Куди їдеш?
Ні, нас точно не здолати.
За першу половину дня ми проїхали Обухів, Білу Церкву, Умань і вже там повернули на захід, на Вінницю.
Поступово машин на трасі більшає і більшає. Вінницю ми проїхали ще досить спокійно, але далі, в напрямку Хмельницького, рух сповільнився і десь о п‘ятій ми вже ледь «повземо» в багатокілометровій тягучці. О шостій ще повільніше, а о сьомій, коли вже стало зовсім темно, рух зупинився. Стоїмо і на скільки сягає око, шосе забите автівками і ніякого руху взагалі. І ніякої інформації, ніхто нічого не знає.
Я вже завів знайомство з сусідами, перемовляємося потроху. І тут звідкись з‘являється якась незрозуміла інфа, що попереду, чи то бій з російським десантом, чи то вибухи в Хмельницькому, а, може, і на Хмельницький атомній станції.
І, зрозуміло, що ніхто нічого достеменно не знає, але від автівки до автівки вже порхає ця байка… а, може і не байка. А в машинах повно стомлених і вже і так наляканих людей і… паніки ще нема, але хто-зна, що буде далі. І подітися з цього шосе нема куди… здається.
Але ось якась вузенька доріжка-ґрунтівка під прямим кутом вліво, якраз там, де ми застрягли. Я збільшую масштаб на навігаторі і бачу, що, здається, вона веде до села і далі ще якісь місцеві доріжки і так можна потихеньку вибратися звідси в напрямку Кам‘янця-Подільського.
Ех, була не була, з‘їжджаємо на цю грунтівку і поїхали!
Ризикнули і виграли.
Від села до села, зі швидкістю 20-30 кілометрів на годину, потроху вибираємось на пристойну трасу і опівночі вже проїжджаємо Бар, а о п‘ятій − в‘їжджаємо в Кам‘янець.
Сили їхати вже нема і треба трохи поспати, хоч пару годин.
Минулого літа ми з дружиною їздили до Кам‘янця-Подільського в туристично-романтичну подорож. І хоч вік у нас, як ви вже знаєте, як то кажуть поважний, але подорож інакше як романтичною я б не назвав. Відірватися від звичного життя, від щоденного буття, відчути себе трохи іншими і подивитися один на одного іншими очима. Коротше кажучи, кохання вічне, але треба час від часу струшувати попіл – ось вам рецепт щасливого подружжя.
А Кам’янецький замок! Оце величне видовище. А який там в замку готують боґрач!
Ну, ви зрозуміли – є що згадати.
Рано-вранці з Кам‘янця рушили на Івано-Франківськ, а звідти, через Долину вже на Мукачево. 
Здавалося, що найважче вже позаду, та то лише здавалося. Навіть вийшло заправити бензин, що не так легко було зробити в центральній Україні. І от Карпати. Почалася безкінечна звивиста і дуже мальовнича дорога. Тут би їхати неквапно, у відпустку і милуватися пейзажами. А коли ти вже другу добу за кермом, то якось воно не теє. Асфальтове покриття чудове, але узбіч нема, там снігові кучугури, зупинитися навіть якщо треба − нема де. Їдемо собі потихеньку і загальна швидкість все зменшується і зменшується… і десь о п‘ятій ми, нарешті, зупиняємось в корку. Все як вчора – скільки сягає око траса заповнена стоячими автівками і майже ніякого руху.
А навколо краса неймовірна! Пухнастий сніжок кружляє в повітрі і лягає на величезні смереки, що стоять обабіч шляху. Мир і спокій розлитий навкруг.
Та нема його в душі тих сотень людей, що застрягли в цьому благословенному місці. Вже сутеніє, вже поночило, а ми стоїмо і не знаємо що чекаємо. І, до речі, ніяких бокових ґрунтівок тут немає вже, гірська дорога, крапка.
Так минуло години, напевно, три, а може і більше, час вже не відчувається. Але поволі-поволі ми просуваємося, і от, нарешті, доїжджаємо до блокпосту на перевалі. А за ним, нарешті, рухаємось вільно. І вже після одинадцятої проїжджаємо Мукачеве, ще трохи і ось вона – Іршава, наша кінцева ціль. Опівночі паркуємось в «Елізіумі», так зветься наш готель. Елізіум − це рай по-давньогрецьки. Для нас це також райське місце, де змучена душа може нарешті відпочити. У цьому готельному комплексі на околиці Іршави у нас тепер є комфортні кімнати і смачна їжа. По нашому, воєнному часі – і дійсно рай.
Наша подорож тривала сорок годин і 1100 кілометрів.
А ще дві доби потому я проїхав більше 2000 кілометрів, вивозячи молодшого сина за кордон.
Але це вже зовсім інша історія.
І насамкінець, вірш, котрий я навмисно писав російською, щоб і там, в Мордорі, його зрозуміли.
Не братьям.
Мне сказать бывшим братьям нечего,
Невозможно брататься с нечистью.
На чистейшем российском наречии
Посылаю вас в адские печи я!
Чтоб горели там синим пламенем
Под трехцветным российским знаменем.
Чтобы матери ваши плакали
А невесты червями какали
Ненавижу, прощать не хочется
И не будем с этим морочиться.
В новый мир прекрасный не прошены
Оставайтесь в проклятом прошлом вы.
Юрій Ніколаєв,
Голова клубу українських
письменників «Маяк»
