Ці дві знакові події сталися якщо і не водночас, то в невеликому часовому розриві.
Своїм рішенням Рада національної безпеки і оборони України зупинила діяльність 11 проросійських політичних партій. Це – «Опозиційна платформа – За життя», «Партія Шарія», «Наші», «Опозиційний блок», «Ліва опозиція, «Союз лівих сил», «Держава», «Прогресивна соціалістична партія України», «Соціалістична партія України», «Соціалісти» і «Блок Володимира Сальдо». Деякі з них у свій час були доволі активними «орачами» на нашому електоральному полі. Через ті або інші причини об’єктивного чи суб’єктивного характеру зійшли із місцевого політичного подіуму, деякі, втративши колишню потугу, хоча і залишилися в процесі, але зазнавши кілька виборчих поразок і не змінивши свою природну сутність поступово сходили на електоральний маргінес, що й не могло не відобразитися на представництві у органах місцевого самоврядування.
Погода від них, звичайно, уже не залежала, але до меню на сесіях «бурю в склянці води» вони все ще могли таки подати. Хтось із голів місцевих територіальних громад мав таких «офіціантів», когось Бог милував таким щастям. Так от, минулого тижня у одній із громад, яка має доволі чисельне патріотичне представництво безпосередньо на фронті, прийняла рішення не допускати на сесію своїх доволі таки одіозних земляків — представників «ОПЗЖ». В контексті загальноукраїнських подій факт можливо може видатися і побіжним, дрібним. Але для Закарпаття доволі промовистим. Особливо, зважаючи на історію. Згадану політичну силу недаремно ж бо небезпідставно вважали правонаступницею СДПУ(о).
Не хотілося б торкатися іншої, набагато складнішої і ментально вразливішої теми, але чи не в той самий проміжок часу потужно прозвучала у соціальних мережах Солотвинська територіальна громада, де, здається, шість православних громад заявили про вихід із підпорядкування УПЦ. Ну, та це інша тема.
При проходженні критичних періодів у своїй історії народна ініціатива здебільшого набагато випереджає діючі правові норми і починає задавати тон державним інституціям.
Якщо на загальнодержавному рівні процеси держави і партій у цьому плані нехай і не до кінця, але яким-небудь чином та відрегульовані, на рівні місцевих рад питання в юридичній площині залишається практично відкритим. Діють, по суті, ментальні, морально-психологічні, соціальні та інші подібного плану фактори.
Що ж, нехай.
Нехай буде й за тим принципом: чий би бичок не скакав, а телятко – наше.
Тим не менше, вищий законодавчий орган країни Верховна Рада України, за словами першого віце-спікера парламенту Олексія Корнієнка, напрацьовується механізм над удосконаленням закону про місцеві ради в площині політичного представництва.
Про повну заборону діяльності політичних партій рішення може прийняти тільки суд за поданням центрального органу виконавчої влади і мізерна ймовірність, що суд винесе негативний вердикт. Міністерство юстиції вже розпочало подання подібних позовів. Невдовзі наша місцева ситуація так само буде розв’язана правовим чином. Є далеко небезпідставні сподівання, що цей процес, на відміну від інших регіонів у нашій країні, де у деяких місцевих представницьких органах депутати вище згаданих політичних партій інколи становили і абсолютну більшість.
Між іншим, можна вдатися до невдячної справи – прогнозування. Якщо впродовж першого місяця війни Росії з Україною майже непомітною, якщо не сказати більш різко, залишалася діяльність всіх інших партій, навіть правого, ліберального чи центристського толку, то про перші ознаки проявів пробудження від їх сомнамбулічного «сну» можна, мабуть-таки, говорити.
А значить – перемога не за горами. Тільки-но вростуть знову прикордонні стовпи на своїх старих місцях, як у нас повсюдно, як знесінники, піднімуть голови місцеві ура-патріоти і «дуркатимуться» в груди.
Таке життя. Така ментальність. Так було. Так є. Так і буде.
Але, це вже – після.
Спочатку буде Перемога!!!
Михайло ІСАК.
