В оці буремні, тривожні і не прогнозовані дні згадалися події чвертьвікової давності. На Закарпатті, як і по всій Україні, своєрідною революцією згори за ще не забутою дутою приватизацією всенародного майна розпочалася … деколективізація. Колгоспне майно ділили по-кампанійськи: у строго визначені короткі строки, без усякого чітко продуманого майбутнього збереження цілісності майнових господарських комплексів. Та чого тепер голови попелом посипати. Мова не про це.
Згадалася тогочасна розмова із одним із сільських голів.
– Знаєш, я вже втомився від цих бабусь і старих. Тільки їм паї треба. Мало хто із молодих ходить у сільську раду з цього приводу.
Люди реально кидалися під трактор, який наорював межі між паями.
Більшість наших земляків старшого віку тоді ще добре пам’ятали батьківські землі, за які діди їх роками мозолювали і гарували на шахтах Америки, Аргентини, Бельгії і Франції, щоб вдома прикупити дараб доброго ґрунту.
Вони, ті представники старшого покоління, всерйоз сподівалися, що вирвавшись із колгоспного ярма, вони загаздують, як про те мріяли, коли доводилося пектися в полі від зорі – до зорі за трудодні, а годувала сім’ю власна невеличка нивка. Бо вони до того ж іще й пам’ятали голодні тридцяті, та сорокові роки.
… Світові ЗМІ всерйоз ведуть мову про світову продовольчу кризу у зв’язку із загарбницькою війною Росії проти України.
Полиці місцевих супермаркетів не порожні. І це заспокоює. Але хто знає і чи може гарантувати оптимальний розвиток подій. І що може нас чекати восени? А ще, наскільки урожайним буде цей рік, не говорячи вже про фактор війни на значній території країни.
Уряд заявив про практичну і серйозну підтримку сільськогосподарських товаровиробників, в першу чергу аграрії, зайнятих у зерновому секторі.
Іршавщина не така вже й багата на масштабні площі земель сільськогосподарського призначення. Більше двадцять років тому «подарабловані» на паї колгоспні «лани широкополі», нині в переважній більшості своїй, заростають терням, бур’янами. Пам’ятаєте той вираз: земля пустіє і дичавіє.
Автор не є спеціалістом аграрної галузі. Проте залишаюся твердо переконаним, що саме в цей надскладний час повинен пройти взаємозустрічний процес, у якому повинні взяти участь – з однієї сторони власники паїв та присадибних земельних ділянок, а з іншої – органи державного управління. Маємо максимально засадити тим або іншим насінням кожен клаптик землі. Бо, що б там не було, а весняний день рік годує. Правда, тільки тоді, коли потрудишся.
Безумовно, повинне бути бажання працювати, а земля потребує зусиль, і чималих. Земляки – це не заклик, але залучайте до роботи на землі прийнятих тимчасових переселенців. Це неповинен бути оброк, це має стати для них сприйняття нашого повсякденного способу життя, який приносить не тільки приємну втому, але й доволі таки реальний зиск у період воєнного стану. Відомі приклади, коли вже поряд із нашими земляками на тій чи іншій ділянці трудяться столичні мешканці, які до цього топір у руках не тримали. Нічого, потихеньку освоюються.
У свою чергу держава також повинна підтримати дрібного товаровиробника у цих нелегких умовах. Можливо, як варіант, забезпечення на пільгових умовах добривами та посадковим матеріалом картоплі чи інших культур. Цілком ймовірно, організоване звернення до фермерської спільноти Європи, відгукнулося б нам надісланими сортами. Весна потребує руху.
Колись в одному із інтерв’ю тогочасний міністр агропромислової політики згадав настанови батька: «Іди, сину, в сільське господарство, якщо і не забагатієш, то з голоду не помреш».
Михайло ІСАК
