- Нове життя - https://nz-ir.com -

«… треба Для відваги вчинків…»

21 березня відомий український поет, прозаїк, філософ і публіцист Василь Густі відзначатиме свій 71-ий день народження. Напередодні іменного дня побачила світ його нова книжка «Вибране», де зібрано кращі твори, написані за його життя. Про це – наша розповідь.
Навряд чи Всиль Густі, готуючи минулого року довгоочікуване читачами своє «Вибране», передбачав наскільки актуальними і, не побоюсь цього сказати, пророчими стануть включені до солідного тому окремі поезії. Навіть тоді, коли вони написані майже півстоліття тому, «Земляки» вражали такими рисами нашого народу, як мертвенність, стійкість, творчий труд наперекір обставинам і всеперемагаюча віра у відродження, що їх ще тоді молодим, але по-громадянському зрілим підгледів поет.
А сьогодні земляки, яких бачив тоді митець, – це всі українці, громадяни України, які стали на, нехай на не рівну, але справедливу, а значить і в кінцевому результаті переможну прю із ворогом.
Перед нами постає «…Зневажаючий смерть поет».
Ми, абсолютно мирна нація, через сусіда-ворога та його Ірода-Путіна отримали на своєму нехай і не досконалому шляху державотворення пізнали жахи війни. Не виправдалися заповіти наших батьків і дідів:
«Коли мій батько із війни вертався,
Він одного лише бажав мені,
Щоб я із тим ніколи не зазнався,
З чим люди зазнаються на війні».
Але вбивці невинних дітей і матерів-породіль забули, що у нас «…відчуває кожен на плечі Обов’язок священний оборонців…»
І в той самий час поет ніколи
не забуває
«Скільки раз до нас недруг вповзав,
як удав,
Городища палали, мов скіпки сухі».
А нині, завдяки сучасним телекомунікаційним технологіям, ми можемо спостерігати жахливі картини руйнівної сили у містах і селах, які водночас стали символами спротиву. Василь Петрович, як істинний оборонець свого народу, озброєний словом рідної мови стверджував ще тридцять років тому у вірші «Рідна мова» зі збірки «Простеліть мені, мамо, рушник», виданій у видавництві «Карпати» в Ужгороді у 1991 році «не вмерла вона, отже вижив наш рід, Отже місце в майбутньому є і мені».
У ці, березневого зеніту дні, згадуючи перші жертви Срібної Землі, покладені її «соколятами на олтар державності на Красному полі у «Спогаді батька про весну 1939 року», не можемо повернутися на зорю нашої незалежності, та й чи зауважили ми тоді трагічно пророчі слова:
«Ти прислухайся, як Тиса
Плаче уночі.»,
що вони відлунять нам стогоном Дніпра, Ірпіня, Гостомеля, Харкова, Мелітополя, Маріуполя…Києва.
Слово поета незмірно більш мобілізуюче ніж навіть політиків чи державних мужів. У ньому концентрація емоцій, сигналів до підсвідомості, незбагненної нашої сутності піднімає дух, мобілізує те наше людське, благородне єство, яким знаходимо переможний шлях. І коли він стверджує «Дід, батько, я – в солдатському мундирі.», ніби закінчивши цей мілітарний образ поколінь і поставивши крапку, не приміряючи військову уніформу на майбутні покоління, немовби намагався поставити оберіг їх мирному плину життя.
На жаль, не вдалося.
І згадалася народна приказка: не плануй, козаче, бо Бог переіначить.
У публіцистично-громадянському вірші «Іще одна весна», що із «Калини в інеї»
«І час теперішній веде
Свого героя»
автор майже із сарказмом стверджував, що весна за весною одцвітає, а він «…котрого вже вождя…» переживає. Вчувалося розчарування, скептицизм, чи майже зневіра.
Не хочеться ні наврочити, ні обманутися у своїх сподіваннях, але три тижні, коли писалися ці рядки, звитяжної боротьби країни показують: на столичних пагорбах маємо державних мужів попри дочасні наші розчарування.
Чверть віку талантом поета народжені рядки:
«Злидоту, безіменність дати в спад?
А гонору? Цього в нас хоч на вивіз.
Століття нами вершить свій парад.
Готуймо атрибутику на виніс…»
То було «Між берегами тиші».
У «Міленіумі».
Ми, не бажаючи того, покинули берег тиші і долаємо море із цунамі війни до другого берега, де знову настане тиша мирного життя.
Та виявляється і поет – не святий і не пророк У підтвердження доведеться навести повністю його звернення «До історії України»
Сумна вона.
У ній – суцільні рани.
Гортаю сторінки її
Тепер
У ній немає
Жодного гетьмана,
Який своєю б
Смертію помер.
У ній нема
Правителя такого,
Що, взявши владу,
Наче Божий дар,
Аби на
Попередника свойого
Не злив весь бруд,
Й не весь звалив
Тягар.
Може щось і було, але тягар взяв на себе «гетьман», бо « У дні смути»
«Міняються правителі і влади,
А час уперто уперед іде.
На мить відкриє нам свої принади,
А потім градом знищення паде».
Та Поет переживає не тільки за сильних світу цього, бо бачить він, що
«Кожна стеблиночка тремтить:
Як нам це нещастя пережить?!
Не утішать жодні тут слова.
Бій биків.
А гине хто? Трава!»
Зауважив його «Фрагмент з кориди», включений до Ріки під кригою» 2009 року.
Тому й звернення «Андрійкові вдень народження» звучить сьогодні як до чоловічого образу народу
«Тому кріпись. Учися. Утверждайся,
Кружи трудом біди і злоби лід.
Над ницим всім Говерлою здіймайся,
Бо на твоїх плечах, майбутнє, рід!»
А пам’ятаєте про плечі оборонця?
І як це благородно із позиції мистця, який нагадує нам у «Поверненні Андрія Карабелеша», що це не стільки його відкриття, як вічна українська естафета поколінь:
«Вогнем, яким живу я нині –
Ви у майбутньому живіть!»
Бо він знає:
«А були й не такі, що лиш в слові палкі,
А такі, що у клятві, як пломені…»
І водночас запитує: «Бабин Яр. Адський жар. Чорний слід. Лютий лід. Кров запечена. Чим тут зарадити?» І сам собі дає відповідь у драмі «Анна і Командор» у «Зорі Біловежі»:
«І плем’я за плем’ям таке ж
одчайдушне гряде.
Хай тішиться ворог.
Зі страху він тішиться нині.
А що нам робити? Не падати духом і все.
Згадай – едельвейси, які з над стрімкої
вершини
У прірву, який би не був ураган,– не знесе,–
Ми теж не здамося! Ми віримо у перемогу.
Серця наші й душі ніколи не будуть
в ланцах.
І словом, і ділом ми чисті були перед Богом
Й такими йдемо по дорозі своїй до кінця.»

«Чисті перед Богом
Й отчим домом
Страдницьку
Завершим зараз
Путь.
Будуть в нас
Могили
Невідомі.
Але наші імена –
Відомі.
Їх, Карпатський краю, –
Не забудь!..»
У Василя Густі чимало паралелей, генеалогічних ліній у творчості. І хто міг сподіватися, як сучасно прозвучать вони сьогодні. Геніально переспіваний ним є «Простеліть мені, мамо, рушник»:
«Воєдино довіку рушник
Є з началом весни і дороги,
Бо народ в цьому бачити звик
Віру честь, у життя, в перемогу.»
А згодом у «І щасливих, і сумних годинах…», присвячених Юлікові-онуку оптимістично і назавше стверджує:
«Всім наперекір в світи широкі
Юлік – Юлій Цезарем піде».
Відгук на «Вибране» Василя Густі мав бути написаний вже переже, давніше. Та через збіг обставин цього не сталося. А тепер червоною ниткою через нього пройшла лінія борні, лінія вогню, лінія протистояння між Добром і Злом, де йде війна між Україною і Росією, що напала нашу Батьківщину.
Нині поки що відступили на другий план лірика, вірші для дітей, гумор і сатира.

Михайло ІСАК.