Версія для друку Версія для друку

Воістину небесна і земна, її величність – Жінка!

Зізнаюсь чесно, дізнавшись, що писатиму статтю до свята 8 Березня, моя уява малювала геть іншу картинку. Задум полягав у створенні легкого, піднесеного матеріалу. Ніжного й лагідного, як, власне, весна, але… Ця весна прийшла несподівано тривожною. Стрімко увірвалась у наші серця та думки важкістю й розгубленістю. Тож зараз мені тим паче не близька пострадянсько-комерційна традиція вітань, які зобов’язують. Мені захотілось підкреслити, що в такі непрості часи саме жінки повинні залишатись орієнтиром, адже в них зосереджена мудрість та внутрішня краса всіх поколінь. Жінку справедливо називають берегинею затишку. На її плечах лежить відповідальність за рідних та близьких. Її терпеливості та милосердю немає меж. Вона – улюблене творіння Господа, адже наділена найвищим даром – приводити у цей світ нове життя.
Сьогодні ми впевнено крокуємо на рівні з чоловіками, ламаємо стереотипи, стаємо успішними бізнес-леді й захисницями держави. Тож вважаю, що день Жіноцтва буде чудовою нагодою для того, аби розповісти про наших неймовірних співвітчизниць, які є безмежним джерелом натхнення і які на власному прикладі доводять, що цей світ можна змінювати на краще. Ми маємо, чим пишатись.
Нещодавно мені випала нагода попрацювати над однією справою із жінкою, чий впевнений погляд влучає в саме серце. Завжди зосереджена, рішуча, сильна і водночас така тендітна… Віта Михайлівна Горзов – майор поліції. Майже 25 років життя присвятила роботі по забезпеченню правопорядку серед населення. Неймовірно захоплює, як вона тішиться, коли може допомогти людині з вирішенням складної ситуації: так щиро і безпосередньо. Безперечно, така непроста робота виснажує, бо все геть не так романтично, як іноді показують у кінострічках. Та для Віти Михайлівни такий ритм є звичним, інакше вона б не змогла, бо справедливість для неї – понад усе. Таке ж скрупульозне ставлення до професії завжди демонструвала й інша наша дивовижна іршавчанка – Жанна Йосипівна Желізняк, колишня лікарка-лаборантка, яка зараз на пенсії. За свою професійну діяльність з її допомогою було встановлено незліченну кількість вірних діагнозів. Я не можу словами описати всю ту потужну віддачу й скромність цієї жінки, яка просто марила своєю роботою, бо відчувала величезну відповідальність за здоров’я земляків.
Я дуже поважаю таких відчайдушних та відважни особистостей. Спілкуючись з ними – відновлюєшся і заряджаєшся дивним душевним теплом. До цього числа належить і моя подруга Марина Василівна Терпай, юристка за фахом, яка колись мріяла стати слідчою. Але обставини часом складаються занадто непередбачувано, тож жінка знайшла себе у сфері торгівлі. Вона зізнається, що таке рішення далось несподівано легко, бо найбільше в цьому світі любить людей та спілкування з ними. Марина керується принципом, що жити потрібно так, аби нікому не зашкодити, а робити все – з любов’ю та відкритим серцем. І з цим неможливо не погодитись. Вона зажди відшукає потрібне слово, згуртує колектив, уладнає конфлікт, запропонує підтримку. Складається враження, що коли у всіх 24 години на добу, у неї – 25, бо все встигає. Що б не трапилось, що б не відбувалось навколо, Марина – уособлення щастя та гармонії. Завжди усміхнена, сонячна, привітна. Подібна до неї духом інша моя знайома – Ярослава Федорівна Гозда. Цю надзвичайну жінку знаю ще зі шкільних років, бо мала честь бути її ученицею. Пані Ярослава – хореограф. Її ідеальна постава та безмежна працелюбність врізається в пам’ять назавжди. Щодня вона невтомно навчає діток мистецтву танцю. Справа, якій вона присвятила життя – її справжня пристрасть. Для Ярослави Федорівни найбільшим щастям є можливість бачити запал в очах діток після виступу. Завжди красива та добра, саме так описують маленькі вихованці свою наставницю.
Коли ти спостерігаєш за такою відданістю, ловиш себе на думці, що якщо б кожен був настільки залюбленим у свою роботу – все було б значно простіше. Це неабиякий талан, вчасно зустріти людину, яка допоможе розкрити потенціал та направити у потрібне русло. Так би мало бути на цім світі – допомагати один одному тим, що вмієш найкраще, бо часто наші вчинки впливають на долю інших. Ось, до прикладу, моя неймовірна сусідка Єлизавета Павлівна Світлинець, колишня вчителька української мови та літератури, а зараз – пенсіонерка, прямий тому доказ. Завдяки цій простій, ввічливій жінці, я назавжди зв’язана безмежною любов’ю до рідного слова. І точно знаю, що за майже 40 років її викладання у школі, ще безліч випускників стали успішними філологами. Бо чули б ви, з яким трепетом вона говорить про нашу солов’їну. Ліза Павлівна переконана, що життєвий шлях педагога – це гармонійне поєднання мудрості вчителя у відношенні до учнів, чесність та принциповість. І вона ніколи не зраджує своїм переконанням.
Я безмежно вдячна, що мене оточують такі люди, бо це безцінно. Скажіть, ну як можна не захоплюватись тим, хто, навіть, у поважному віці залишається активним, ідейним і міркує, що б зробити корисного для інших? У цьому плані для мене взірцем завжди залишатиметься Єва Михайлівна Петухова. Нещодавно жінка відзначила своє 75-річчя, але вона й досі є успішною завідуючою Сілецької хлібопекарні. І так вже 50 років. Ось телефоную їй нещодавно близько восьмої вечора, а вона все ще трудиться з колегами, бо звикла, що кожен робочий процес повинен проходити бездоганно. Мабуть, саме тому сілецький хліб незмінно смачний та духмяний. Колосальна працьовитість, просто шалена енергія та неймовірна доброта цієї жінки могли б звернути гори. А щороку на Великдень Сілецька пекарня, традиційно, забезпечує нужденних жителів нашої громади запашними пасочками. Пані Єву абсолютно справедливо нагороджено численними подяками, дипломами, трудовими відзнаками й, навіть, медаллю «Ветеран праці».
Говорячи про суспільну значимість, я не можу не згадати гордість нашої Іршави – Надію Мельник-Гудь. Пані Надія – заслужена працівниця культури України. За 50 років своєї професійної діяльності відтворила на сцені всі можливі композиції, танці, обряди. Вона є незмінним художнім керівником народного фольклорного ансамблю «Іршава» й ось уже 21 рік керує хором лікарів Іршавщини. Надія Василівна – дуже щира, по-справжньому віддана закарпатському, народному. Ця творча жінка – клондайк ідей, гармонії та безмежної любові до того, що її оточує. Її вихованці виступають на всіх теренах України та за кордоном, адже стали успішними артистами світового рівня.
Ми – неймовірна нація, бо маємо потужний зв’язок різних поколінь через дивовижні традиції й самобутню культуру, яка завжди вирізнятиме нас серед інших. Ми такі – одні. Щоразу переконуюсь у цьому твердженні, коли зустрічаю Вербищук Надію Василівну, викладачку образотворчого мистецтва, майстриню з кераміки. Творити своїми руками таку красу дано далеко не кожному. Це справжнє благословення від Бога. Завдяки людям, подібним до пані Надії – жива наша самобутність. Будучи маленькою, я також відвідувала її гурток. До цих пір пам’ятаю, як то було захоплююче займатись ліпкою з глини, вимальовувати яскраві пейзажі та слухати історію нашого народу. Я точно знаю, що своє ремесло Надія Василівна передасть наступним поколінням. І я спокійна. Бо наше майбутнє у надійних руках, адже змалечку зростатиме на засадах вічного, прекрасного, доброго.
Ці жінки щоденно наочно доводять, що кожна з нас є прикладом для своїх дітей, сусідів та рідних. Підтримуючи одна одну, об’єднуючись, сумлінно виконуючи свої обов’язки – ми зміцнюємо нашу ідентичність, місто, держву. Навіть маленькими кроками ми здатні творити неможливе.
Сьогодні я навмисно згадую лише про вісім жінок, хоча кожна з моїх дорогих землячок неповторна і варта того, щоб нею захоплювались. Але 8 – це символ нескінченності. І саме такою нескінченною зараз є моя віра в те, що зовсім скоро домівки українських родин наповняться веселим дитячим сміхом, міцним здоров’ям, добробутом і світлою радістю. Що кожна жінка буде сяяти від щастя, любові та підтримки коханого чоловіка… Що кожна мати дочекається сина… Що кожна донечка обійме батька…

Жінка… Так мало букв і стільки змісту.

Олеся Примич

Ваш отзыв

Ваш коментар